Завантажити

радощiв, де не буде нi старця, нi бiдноти, де всiм буде добре, скрiзь буде мирнота й спокiй, i не буде нi зависностi, нi ненависностi, не буде людей зависних, не буде нiякiсiнького ворогування, бо настане золотий час рiвностi, знання й просвiтностi".
I молодий красунь неначе потонув думками в тiй золотiй iмлi наступаючих кращих часiв, потонув думами в поезiї мрiй про будущий час. Свiтлi iдеали, свiтлi картини, одна краща й пишнiша за другу, то з'являлись, то зникали перед ним.

Вiн опам'ятався й пiдвiвсь. Час було виряджаться в гостi до свого товариша. Причепурившись перед дзеркалом, вiн попрощавсь з Галею й вийшов з кiмнати.
"От i загаявсь в мрiях. Затого зовсiм смеркне. Затого вечiр буде. Хотiлось би завидна дочвалать до iменинникового двора", - думав Радюк, хапаючись. I вiн хапком скочив на "дрожку" й ще завидна покатав в гостi до товариша.

XVI
Здоровий дерев'яний дiм Дунiна-Левченка був на Липках, де тодi проживали сливе винятково аристократичнi сiм'ї, усякi полтавськi, чернiгiвськi та здебiльшого київськi сполонiзованi дiдичi. Дiм був стародавнiй, схожий на дi-дицькi будинки по селах в дiдицьких багатих оселях. Стародавнiй сiльський ганок з чотирма дерев'яними колонами виступав сходами на тротуар, а дiм стояв трохи осторонь, одгороджений од улицi невисокими залiзними штахетами, через котрi попiд стiнами манячили кущi троянд та жасмину.

Через одчинену хвiртку Радюк вгледiв, що в садку манячили молодi товаришi, й сам Дунiн-Левченко стояв не далеко од хвiртки й махав до його брилем.
Прикатавши до брами, Радюк злiз, пiшов у двiр зайшов у садок. В садку на лавках сидiло кiлька душ молодих товаришiв та студентiв. Декотрi ходили парами по нечищених дорiжках та зарослих травою стежечках. I двiр, i садок були занехаянi, занедбанi. Старi грушi та яблунi буйно росли на волi, як хотiли, попереплутувались гiллям, вгнiздились верхами однi над другими, тислись, зчiплювались, неначе вступали в бiйку за своє мiсце. Клумби кзiток позаростували лопухом, чорнобилем та кропивою. А з бур'яну виглядали квiтки: лелiї, розкiшнi ряснi пiвонiї. Довгi дерев'янi станi та возовнi з галерейками та колонками зчорнiли, перехнябились, аж повгинались. Покрiвля на їх поросла зеленим мохом. Усе було пообдиране, зчорнiле. На стiнах дому щикотурка подекуди пообсипалась. Бляшана покрiвля на домi скрiзь повигорювала й зчорнiла. Подвiр'я заросло травою. Попiд барканами росли зеленi лопухи та кропива; вони постiкали й збутля-вiли в холодку. Десь вихопилась навiть собача бузина. Смерком вигляд здававсь ще сумнiший.
"Одже ж син казав правду, що старий Дунiн-Левченко все осовується та осовується, неначе iсторiя давнього козацтва та його нащадкiв, сьогочасних українських дiдичiв", - подумав Радюк, озираючи подвiр'я та поплутаний старий зарослий садок,
Радюк привiтавсь до iменинника й тричi поцiлувався з ним. Молодi гостi повставали з лавок i попростували до гурту. Почалась розмова та привiтання.
Всi поздоровляли Радюка з оженiнням, бажали йому щастя-долi в новому життi. Тi, що поскiнчували курс, були надзвичайно веселi та говорючi. Дехто розказував про свої вдатнi чи не зовсiм вдатнi останнi екзамени. Усiм очевидячки було весело. Майське повiтря ворушило й без того ворушливi молодi нерви. Весела голосна розмова, веселий нездержний регiт аж розлягавсь по старому садку.
- Але жарти жартами, а оце коли ми випадком зiбрались, то при цiй нагодi було б варто побалакать нам про щось поважнiше, - сказав Радюк. - Ми ж оце незабаром розiйдемось i розлiземось по свiтi. А поки що поговорiм, до якої працi нам ставати.
- Добре, добре! Тiльки коли б часом не принесло Кованька, бо вiн не дасть нам поговорить до ладу про нашi справи, - говорили молодi паничi.
З дому вийшов старий лакей i запросив усiх в покої на чай. Молодий Дунiн-Левченко вхопив пiд руку Радюка й повiв в покої. За ними юрбою, з вискоком, трохи не з вибриком, пiшли молодi гостi на парадовий прихiд з улицi.
Старий лакей одчинив дверi i впустив в покої цю веселу юрбу молоднечi. Вона одразу сповнила старi просторнi, але мертвi покої шумом та гамом. Дiм i справдi був старий i не лагоджений вже, може, кiлька десяткiв рокiв. В здоровiй залi два кутки осiли. Пiдлога погнулась i пожолобилась. Вiкна покривились набiк, неначе нездужали й терпiли велику муку, аж скривились. Старомодна дорога, але важка й завальна мебiль стояла неначе на горбу, й насторочилась бiгти наниз, а по другий бiк старомодний довгий та вузький фортеп'ян неначе опустив вниз довгого хвоста й заткнув його в куток. По закутках на шпалерах проглядали плями на стiнах, неначе хто позапинав їх попiд стелею географiчними картами. Тiльки двi гарнi копiї з портретiв козацьких полковникiв, хазяїнових предкiв, були прикрасою в залi.
Весела компанiя розсипалась по залi й неначе збудила й дрiмаючу завальну мебiль, i старого недужого дiда з хвостом, що вже вижив свiй вiк i смутно опустив свого хвоста в куток. Молодий хазяїн повiв гостей в столову. Вони перейшли через невеличку довгу кiмнатку, схожу

читати