Завантажити

позираючи на Радюка.
- Коли загнали їх в повiтку, то й позапрягаєте цю худобу в плуг, та ще й оратимете нею, - говорив Масюк.
- Дух святий при нас та при хатi! Щоб я чортами поле орала? Це вигадали! Одже ж з вами, їй-богу, нагрiшиш повну хату, ще й кiмнату. Ще добре, що перед сповiддю! - говорила Ликерiя Петрiвна вже з легенькою досадою в голосi, - а все то ви, Павле Антоновичу, таки виннi були, що менi верзлось таке страховиння!
- Чому так? Я й сном i духом в цьому не винен.

- Бо як почали на виїздi на прощу торочить з своїми сусiдами паничами про тих страшних заграничних вчених, як почали мiж собою змагаться та кричать, то вони менi обидва й приснились. Ще гаразд, що я не все второпала з вашої розмови. Але догадуюсь, що то було щось непутяще й нi до чого не годенне.
- Еге! Якби ви були все розчовпли, то були б досi вмерли. И до Києва б не доїхали, - сказав Радюк.
- Якби небiжчик був не врятував вас з бiди, то ви оце досi були б вже в пеклi. Ой, горе нам! - сказав Масюк з тонким натяканням на жарт i з богобоящою мiною на виду.
- Жартуйте-бо, та й мiру знайте! Од пекла борони боже всякого хрещеного й молитвеного раба божого, - сказала поважним тоном Ликерiя Петрiвна, збиваючись несамохiть на вислови знахурок.
- Чи ви пак, Ликерiє Петрiвно, знаєте, що й я вже перечитала книжки цих двох страшних дiдькiв? - сказала Галя.

- Невже? Ой господи! Який тепер свiт настав. Що ж то далi буде? - бiдкалась панiя Висока. - Це, певно, десь в Туреччинi або в Нiмеччинi вже народивсь антихрист.
- Ну, та й добрi пироги печуть там у вас на селах, Ликергє Петрiвно! - вихопивсь Дунiн-Левченко, вкладаючи в копи вже третього пирога. - Iстинно сiльськi! Смачнi, аж запашнi, й тривнi. Певно, в вас дуже здатна та зручна куховарка.
- Та куховарка, що отут сидить з вами та чай п'є. Та то я пекла власними руками! - аж крикнула панiя Висока якось трохи чванливо.

- Честь вам i велике спасибi! - сказав гiсть. - В нас так менi вже обридли тi кухарськi солодкi та легесенькi, нiби повiтрянi пирiжки та кухарська одноманiтна страва! Було прибiжимо з братом з гiмназiї, голоднi, як вовки, з дитячим апетитом. Так би нам хотiлось тернуть борщу або чогось тривного! А мама все нам дає супчик та супчик та бульйончик, щоб ми пак росли делiкатнi та тоненькi.
- От я й рада, що наша Масюкiвна стала вам в догодi, - аж кричала од радощiв Ликерiя Петрiвна, - от я вам зараз ще принесу тарiлку! Ой, вiкна треба помить! - крикнула вона й схопилась з стiльця.

"Якi вiкна? Що це вона плете? - подумав гiсть. - Чи не божевiльна вона?"
- Ой, вiкна ж, моє ти лишенько! Чи ви бачите? Он, гляньте! Я й досi не придивилась, хапаючись. Це ж ще з самої зими, з осенi в цих ледарiв вiкна не помитi! I мухи, й павуки, i голуби! Ще й неначе собаки махали та крутили хвостами, повмочуваними в грязь, та хвиськали в шибки! А дверi тутечки? Ой ненько моя! Ото паскудство!
- Чи вiкна та дверi, чи пироги переднiше? - говорив, регочучись, Радюк.
- Авжеж пироги, а потiм вже вiкна! Ось я зараз! - репетувала Ликерiя Петрiвна.
- Не треба, спасибi! - крикнув гiсть, схопився з мiсця i вхопив своєю бiлою делiкатною рукою за її червону шорстку руку, привiв i посадовив силомiць на стiльцi. - Не клопочiться й не турбуйтесь! їй-богу, я вже наївсь по самiсiньку шию; аж сить поклав на собi.
-Як наїлись, то я й рада од щирого серця, а як нi, то я винесу вам ще повнiсiнький кошик, - говорила Ликерiя Петрiвна.

- Не бiгайте й не виносьте! Менi вже час додому, хоч менi й дуже приємно ще посидiть та побалакати. Напиши ж менi, будь ласка, за адрес свого нового житла! Дай знати поштою, де воно буде, то я й прибiжу до тебе. Не забувай, що незабаром день моїх iменин. Зберуться, зiйдуться мої товаришi та земляки. Посидимо, побалакаємо щиро й по душi. А ти знаєш, що без тебе в нас буде велика дiрка за столом, як кажуть селюки.
Гiсть розпрощався з дуже делiкатними поклонами, шаркнув дрiбненькими нiжками перед Ликерiєю Петрiвною, неначе перед молоденькою панною, подав руку, потрусив її за руку й подякував за пирiжки. Ликерiя Петрiвна аж почервонiла, од несподiванки навiщось дригнула назад маленькою нiжкою, ще й трошки присiла, неначе маленька школярка: вона, очевидячки, не знала, на яку й ступить, чи на праву, чи на лiву.
- Ну та й делiкатний! Ну та й тендiтний цей ваш товариш! - репетувала Ликерiя Петрiвна.
- Дуже вже переделiкатнений! - обiзвавсь Масюк.

- А якi в його маленькi та м'якенькi ручки! Достоту, неначе в панни. А якi дрiбненькi та тоненькi нiжки! - репетувала Ликерiя Петрiвна.
- А ви й до нiжок придивились? Ну та й цiкаве ж та кмiтливе в вас очко! Вас треба стерегтись, та ще й дуже, - смiявсь Масюк.

- Коли воно якось само кидається в вiчi! I ладна б не дивиться, та воно само чогось на тебе дивиться, неначе воно з очима, - смiялась Ликерiя Петрiвна.
- Та то його й брата переделiкатнила й перетончила мама, - сказав Радюк. - Я її добре знаю, бо як я був ще хлопцем, в гiмназiї, то часто заходив у гостi до його

читати