Завантажити

дзеркало показало їй не то мавпу, не то мартопляса, а бiльш якогось пелехатого велетенського павука в чепчику з людськими очима. Вона не потрапила й, причепурить своєї голови й чепурилась навпомацки та полапки. Набравши на тарiлку пирiжкiв та хрустiв ради гостя, вона незабаром вступила до Масюкiв.
- А ви таки з хлiбом-сiллю в гостi! - крикнув Радюк.

- Атож! я людина подiлшлива, я по-сiльському, по-старосвiтському! I в Києвi я не ладна цураться своїх сiльських звичок. Та й ви, паничу, певно, з наших сторiн, коли знаєтесь з нашим сусiдом, - сказала Ликерiя Петрiвна, обертаючись до гостя, котрий одразу припав їй до вподоби.

- Нi! я з Чернiгiвщини. Але ми з Павлом Антоновичем сливинь товаришi ще ззамолоду, коли й не змалку, - обiзвавсь Дунiн-Левченко до неї по-українськiй.
- Ото люблю, що ви говорите простою сiльською мовою! Бо в мене якось язик у ротi швидше повертається, коли говорю по-своєму, по-українському: якось нема менi спину та зачiпки, - сказала вона, вирячивши темнi очки на бiляве гостеве обличчя.
- Ой, наливай, дочко, хутчiй отого зiлля, бо я аж перепався, аж став тлiнний од довгої служби! - сказав Масюк, спускаючись своєю завальною постаттю на хруський старий стiлець.
- Зараз, тату, зараз! От почекайте, нехай трохи чайник постоїть на конфорцi! - сказала Галя.
Усi дами були в чорному убраннi, як личило спасенницям, i були схожi на черничок. Галя так само була убрана в чорне убрання, i її матовий бiлий вид та рожевi щоки визначались ще виразнiше, ще яснiше. Серед дам, схожих на черниць, i сидячи поплiч з здоровим, загорiлим Масюком, Дунiн-Левченко дуже якось видававсь мiж усiма й своїм ясно-сiрим делiкатним убранням, i бiлявою вродою, i бiлим делiкатним обличчям. Для всiх вiн здававсь випещеним делiкатним паненям, на котрого нiколи й вiтер не вiяв, i сонце не грiло.

"I де це Радюк назнав собi таку красуню, в якомусь закинутому хуторi, з такими пишними очима! - думав гiсть, дивлячись вважливим оком на Галю. - Яка рiвна, струнка постать! Якi пишнi очi!"

Галя поналивала стакани чаєм i подала усiм. Масючка накраяла паляницi й припрохувала гостя.
- Хоч я вже й давненько напивсь чаю, але пробiгавсь по горах, набалакавсь та намарився з Павлом Антоновичем так, що аж у горлi посохло, аж чаю знов забажалось, - сказав гiсть.
- Ну, вже й правда, що в Києвi тих гiр, то й не полiчить! Неначе кiп в жнива на полi, - сказав Масюк.
- Зате ж гарнi поетичнi гори! Київ закладали та будували, певно, якiсь давнi поети, коли обрали таке пишне поетичне мiсце, - сказав Радюк.
- Його закладав або якийсь великий поет, або сатана... знаєте, тодi, як вiн змагавсь з богом за землю та пiрнув на дно безоднi в морi, винiс в жменi землi та давай трiпать рукою та розкидати по рiвнiй божiй землi.
Отож, певно, з-пiд його пальцiв з долонi порснув пiсок над Днiпром та й поставали оцi кручi та яруги, - жартував Масюк.

- Може, вони й чортячi, але гарнi! - сказав гiсть.

- Нечля вам, Iване Корнiйовичу, таке говорити. Я б не дивувалась молодим: їм вже й господь простить, i люди вибачать. Де ж таки старiй поважнiй людинi таке теревенить про святий Київ, та ще й говiючи! Ой господи! З вами, бачу, не одговiєшся, а тiльки грiха наберешся, - репетувала панiя Висока.

- А хiба ж вам не однаково, хто закладав Київ: чи поети, чи чорти? - жартував Радюк.
- Де ж таки однаково! Та хiба ж тому правда? - обiзвалась Масючка.
- Їй-богу, правда! свята правда! Ось мене так судомить в ногах от тих гiр, що ледве ступаю. Хiба ж таке судомлiння може буть од поетiв або од святих? - дражнивсь Масюк, тереблячи на всi застави пироги з чаєм, аж його довгi вуса кивали кiнцями, неначе сварились на Ликерiю Петрiвну.

- То вони, певно, начитались оце Дарвiна або Спенсера, що таке говорять про Київ, - обiзвавсь гiсть i зирнув на Радюка.
- Атож! - аж крикнула панiя Висока. - Це тi двi сатанi, що їх так любить Павло Антонович.
- Тi двi сатанi, що вам снились перед виїздом на прощу? - спитав Радюк.
- Атож! приснились, каторжнi, обидва; нiби я стою коло ясел в своїй оборi десь вже смерком. А вони вдвох виходять з повiтки, чорнi, мохнатi та пелехатi, з рогами на головах, а волячi хвости аж волочаться по кiзяках, неначе в собак, та просто до мене! та давай дуцать мене рогами. Я оступилась пiд загату, притулилась, голову ховаю пiд острiшок. А острiшок все росте вгору та вищає, а загата посовується та оступається позад мене. Вони, каторжнi, кидаються на мене, як скаженi собаки. Нема вже менi куди тiкати й чим оборониться. А я нiби певно знаю, що вони потягнуть мене в пекло. Коли десь узявсь мiй покiйник капiтан, бiжить з дрючком в руках i подає його менi. Тодi я як телепну одного по рогах! Роги й поспадали. Я вперiщила по рогах i другого i тому позбивала роги. Тодi вони поставали шутi, неначе безрогi корови. А я їх все жену та жену, та й загнала в повiтку. Загнала та й прокинулась.

- Слава вам, Ликерiє Петрiвно! - говорив i разом реготавсь Радюк.
Дунiн-Левченко й собi реготавсь без сорому,

читати