Завантажити

прилiски, нiби хижi звiрi, одпочивають, притаївшись в iмлi на засiдках. А ондечки золотий веселий блиск на банях та хрестах в розкиданих по береговинi селах. Он срiбний блиск на озерцях та плесах скрiзь промикується через iмлу, неначе визирає щастя з туману людського важкого та сумноге, життя! Життя - це якась мрякувата безодня, поцяцькована подекуди й поплямована одлиєкам щастя та радощiв. I як розплутать i постерегти ту плутанину живого суспiльного житiя й його давнi пережитки? I скiльки треба задля цього досвiду, науки, кмiчення над живим життям!"
I в молодого Радюка аж голова похилилась, i гарнi чорнi брови аж насупились од великих гадок та думок.
"Занехаяв би оцi важкi думи, як занехаяло їх вже багато моїх товаришiв ще за школярською партою... але цi думки та гадки чогось не покидають мене, неначе поприростували до моєї голови. Та я й думки не маю кидать їх, бо їх люблю, живу й живлюсь ними, й животiю ними".

Радюк встав i помаленьку йшов додому, думаючи свої думи.
- Добридень, Павле Антоновичу! - гукнув до його голос з тiнi лип та молодих чинар на алеї.
Радюк аж кинувсь, аж жахнувсь. Несподiваний крик знайомого голосу пiд липами наче збудив його в снi. Вiн дiби прокинувсь i зиркнув очима. До його неначе закрадавсь з-за недавно посаджених липок та чинар на самому краєчку гори молодий, високий та плечистий русявий панич в сiрому лiтньому убраннi, в вишиванiй сорочцi, в солом'яному брилi з широкими крисами, з тоненькою дорогою паличкою в руцi. Вiн ще здалеки зняв бриля й вихав ним та махав на Радюка. Сонце розсипалось на його м'яких ясно-русявих, аж срiблистих, наче ллянi пачоси, дрiбненьких кучерях.
Височенький, повненький та широкий в плечах, вiн, одначе, на виду був трохи схожий на маленького делiкатного хлопчика з рожевими повними устами, кругленькими ясними сiрими очима, м'якими бiлястими кучерявими васильками на висках та рожевими маленькими вухами, що свiтились наскрiзь на сонцi.
- Дунiн-Левченко! Лука Павлович! їй-богу, вiн! Де це ти взявся? Виплигнув з-за липок, неначе сидiв там на засiдках. Аж мене злякав, - говорив Радюк, тричi цiлуючись з Дунiним-Левченком.
- Де я взявся? I справдi виплигнув з-за кущiв до тебе, неначе заєць. Але де ти тут взявсь? - спитав Дунiн-Левченко.

- Я оце оженивсь i приїхав з новою рiднею до Києва. Думаю тут оселиться та напитувать собi будлi-якого мiсця. А ти вже скiнчив свої екзамени в унiверситетi?
- Оце тiльки що доконав-таки їх! Тепер я вольний козак i гуляю оце на вольнiй волi.
Радюк був на два курси старший од Дунiна-Левченка, але вони були великi приятелi, належались до одного товариства й мали однаковi думки й пересвiдчення як нацiональнi, так i загальнi, хоч мiж ними й була рiзнацiя по вродi та вдачi. Радюк був жвавий, говорючий та палкий;

Дунiн-Левченко був непроворний, длявий, нешвидкий навiть в мовi й важкий на ходi. Вiн говорив помаленьку, не хапаючись, i навiть розтягував слова в розмовi, неначе говорив з приспiвуванням. Голос в його розмовi був тихий та мелодичний, якийсь приємний. Вухо слухало його розмову, неначе якусь гарну мелодiю.
- От i поздоровляю тебе од щирого серця! - крикнув Радюк i подав товаришевi руку.
Дунiн-Левченко подякував, здiймаючи бриля i втираючи хусткою мокре чоло. Вiн був син дуже заможного дiдича з Чернiгiвського Полiсся з-за Десни, з давнього козацького значного роду. Його батько мав свiй стародавнiй дiм на Липках i завжди жив в Києвi, бо його два сини вчились в школах. Влiтку на вакацiї сiм'я звичайно виїздила в свою маєтнiсть за Десну, де в одному селi була своя велика панська оселя, просторний дiм, старий чудовий здоровий парк та широке давнє господарство. То була ще батькiвщина й дiдизна давнього козацького роду Дунiних-Левченкiв, вже сливе переполовинена останнiм нащадком багатого роду.
- Що ж оце ти гадаєш та думаєш робить? - спитавсь Дунiн-Левченко.
- По обiдi пiду назнавати та напитувать квартири, сякого-такого житла, бо вже ж я жiнку маю, i оце зараз випровадив свою нову рiдню на прощу в лавру, а сам гуляю та лiтаю мрiями понад луками та днiпровими берегами. Менi є теперечки про що думати й гадать. Думки мої розкочуються, неначе розсипаний з решета горох. I трудно менi їх позбирать, - сказав Радюк, - мене тутечки в Києвi усякi старосвiтськi лисини та старi панiї псалтирницi вже обсудили, оббрехали, бо ти сам добре знаєш, що їм в Києвi нема ж про що язиками в салонах клепать. А тут саме в добрий час неначе з пiднебесся впали в очi нашi вишиванi сорочки та смушевi шапки. - I Радюк зареготавсь. Засмiявсь i його молодий приятель.

- Коли тебе так вже тут обговорили, то їдь на село та заходжуйся коло хазяйської справи. Це теж праця, ще й не абияка! - сказав Дунiн-Левченко.
- Поїхав би, та, коли сказати щиру правду, не маю до цiєї справи хисту й потягу. Це, мабуть, така вже в мене природжена вдача. Я люблю, правда, сiльське господарство, але бiльше з його поетичного боку, нiж з практичного, бо й сiльське господарство має свiй поетичний сутiнок.

Я люблю їздить

читати