Завантажити

вернулись засапанi, потомленi; аж тлiннi й голоднi.

- А що? Найняли собi яке житло? - спитала Масючка.

- Та найняли, бодай тим житлам добра не було! - крикнула панiя Висока i нiби впала на стiлець. - Бачте, аж засапалась. А що вже грiхiв набралась, то нехай мене бог i сохранить, i заступить! Набралась, неначе вiвця реп'яхiв в городi!
- Де ж ви вбрели там в тi лопухи чи реп'яхи? - спитав Масюк.
- Ще б пак не вбрести, коли тут у Києвi в тих житлах реп'яхiв по самий пояс! по самiсiньку шию! Таки так, куди не ступи, то й реп'яхи! - говорила Ликерiя Петрiвна.
- Ну, не все ж таки ви ступали в колючки! I багато цiкавого, бачили, i усяку мебiль, i дзеркала, i шпалери, i сукнi, - смiялась Галя.
- Ой, бачила! це правда. Надивилась на все. Бачила такого багато, що буде що розказувать в селi цiлий рiк, - говорила Ликерiя Петрiвна.
- Яка ж там в тих покоях мебiль? Яка теперечки мода на мебiль, на покриття мебiлi? - спиталась Масючка.
- Мебiль гарна, i шпалери гарнi! Про це нема що й казать. Але якi тут пани! якi панiї! Цур їм, пек їм! Хвалить бога, що менi не доведеться шукать квартири для себе. Ото приходимо ми в один чималий дiм та й дзвонимо. Вибiгає якась вертка горнична, крутить хвостом, показала нам квартирки в домi, а далi запрошує нас у покої. Увiйшли ми в гостинну й стоїмо та ждемо. Я стою та й зорю по стiнах, по мебiлi. Гарно, як у вiночку. Двоє дзеркал аж пiд стелю мiж двома вiкнами! Мебiль, канапа, крiсла, канапки, якiсь круглi дзиглики - усе пооббиване шовком попелястого кольору з темними квiточками.

- Попелястого? Та воно ж негарно! Кат зна що! Неначе попелом посипано! - обiзвалась Масючка.
- Неначе й кат зна що, але якось гарно! їй-богу, непогано! Ждемо ми та ждемо. Нiхто не виходить. А я давай зиркать по покоях. Дивлюсь, аж в одному куточку на косинчику чи на поличцi нiби образ. Я пiшла та й роздивляюсь. Коли, серце, придивлюсь, аж то скляна картина, а на тiй картинi якийсь лицар та панна обнiмаються. А за картиною стоїть маленька лампочка, щоб ввечерi освiтлювать ту картину ззаду! "Та то Фауст та Маргарита", - шепотить нишком менi Галя. - "То це в неї такi образи?" - шепочу я до своїх. Ото я заглянула через дверi в спальню, а там лiжко, як цяцька, i скрiзь повишиванi гарусом килими i на пiдлозi, i на стiнi, а в кутку на полицi знов той образ! але багато бiльший! I там цiлується лицар з панною! А святих образiв коли б вам хоч один, хоч би для людського ока! Ой, ця панiя, певно, й сама ласа до тих лицарiв та поцiлункiв! Я тодi з нудьги пiшла до одного дзеркала та й заглянула в його. Мене геть чисто всю видно до самого долу; навiть мої черевики видно.
Дивлюсь, а я й справдi в чорному скинулась на черницю. Тiльки в дзеркалi я додивилась, що я й справдi трохи якась куца; бо спiдниця на менi трохи куца. Треба буде нижче спустить спiдницю. Коли це дверi рип! Входить панiя, вже пристаркувата, але висока, здорова, та широка, та тiлиста, аж огрядна.
Лице довге й повне, та горде. В руках у неї волочиться якесь шитво з квiтками, неначе покрiвець до церкви на аналой, а сама в ясно-сiрiй сукнi. З погляду якась нiби витрiшкувата, чи видроока, чи надута. В яснiй сiрiй сукнi вона чогось скинулась на мою сiру корову. Ще й навiщось надула здоровi губища. Чисто тобi моя сiра стара корова! Я трохи не сказала: "Бицю, бицю! на хлiбця!" Я одскочила од дзеркала. Ще добре, що не висолопила язика та не вищирила зубiв, бо хотiла придивиться, котрий зуб у мене вчора вночi болiв. А вона волоче те покривало аж по пiдлозi, а в другiй руцi держить голку та чогось прямує просто до мене; втупила в мене свої здоровi баньки та й питає:

- В вас багато собак?
Я ж очi витрiщила на неї з дива та й кажу:

- Вже чого, чого, а цього добра в мене доволi: аж п'ять!
- Аж п'ять! Невже аж п'ять? - крикнула вона й своє шиття спустила аж на саму пiдлогу.
- Аж п'ять, - кажу я, - одна на ланцюзi коло станi, а чотири бiгає по дворi.
- То ви їх всiх приведете на моє подвiр'я! То менi не можна буде й у свiй двiр вийти? - аж крикнула вона на мене.

- А то навiщо б я турлила оту собачу череду за сто верстов до Києва за возом, та ще й у ваш двiр! - кажу я i почуваю, що вона мене вже сердить своїми гордовитими баньками та неввiчливими словами.

- То ви, певно, приїхали з села? - питає вона.

- Атож! Авжеж з села, - кажу я, - я не тутешня.

- А дiтей у вас, певно, з десятеро. Я не приймаю до себе на квартиру пожильцiв з дiтьми. Дiти кричать, верещать, пустують по дворi, лазять в мiй садок, зривають вiтки, крадуть овощi. А маленькi дiти то плачуть, то ревуть, та не дають менi нi читать, нi до ладу вишивати, бо я все помиляюсь.

"Пху на тебе, сатано, - думаю я. - В тебе, бачу, й дiти, й собаки, то все одно, неначе їх одна мати родила. Та в мене було всього одно дитинча, та й те померло". - "Ви, певно, думаєте, що це я наймаю квартиру?" - кажу я до неї.
- А хто ж з вас наймає? На вас же не написано, хто її наймає, - каже вона гордовито, - ходять, вирипують менi хату, а квартир не

читати