Завантажити

дзиґою, вимагав повторювати кожен жест по десятку разів, аж поки у актора і черевики мокріли, проте обоє лишались більш-менш задоволені.
Намучився з Тетяною. З усім, що говорилось на репетиціях, вона, мило усміхаючись, погоджувалась, коли ж доходило до діла — грала по-своєму, зa звичкою, трохи кокетуючи, а відтак на сцені походжала замість простої селянської дівчини — панянка зі своєю усмішкою, ходою, тоном мови, лише плахта та сорочка були сільські.
— Ти ж знаєш Марусю, ходила до неї не раз, була у їхній хаті, разом — сама ж говорила — і борщ варили, і нічого не запам'ятала? — з серцем виговорював Тетяні Іван Петрович.
— Мабуть, звичка сильніша від мене.
— Треба відвикати, а то... хтозна, чи вийдем на сцену.
— То, може, Нальотова вийде? — питала, ховаючи за опущеними довгими віями зелений полиск очей.
— Можливо, і вона... Але поки що почнемо ще раз.
— Ах, можливо? — уже ледве не плакала. Голос тремтів.
— В театрі, ти сама знаєш, існують свої закони, і тут все можливо, коли цього вимагає справа. Але ти зумієш, я в цьому певен, тільки — прошу тебе — сліз не треба, обійдемось без них. Одначе обіцяю: таке, як сьогодні, повториться ще не один раз. Це ж і є наша праця, наш хліб, наше щастя і наші сльози... Почали ще раз, Таню, і сміливіше!..
Пробувала грати і Нальотова, і, слід сказати, у Катерини виходило зовсім непогано, вона виглядала на сцені більш природно, проте голос її, звичайно, не міг зрівнятись з голосом Пряженківської, та ще останнім часом вона більш ніж треба розповніла, і на сцені замість дівчини років за двадцять з'являлась жінка, яка вже досить пожила на світі.
— Ти, Катю, спробуй від сього дня худнути, ну, хоч трохи.
— Ах, Іване Петровичу, я стараюсь, та не худну як на гріх.
— Старайся, у тебе вийде, мусить вийти... Виборного грав Щепкін. Актор розумів режисера (в даному випадку і автора) з натяку, з півслова, але й він не одразу знайшов вірний тон. Доводилось мало не щодня залишатися і з Щепкіним: показував, як повинен виборний ходити по сцені, як співати, говорити, де робити паузу (“о, паузи мають колосальне значення”), шукали разом відповідний обставинам жест, рух, погляд. І незабаром актор знайшов те, чого волів, вимагав режисер. Це були не просто репетиції — справжні уроки високого мистецтва, і слід віддати належне молодому акторові: він всотував, як гумка, кожне слово Івана Петровича, вбирав самим серцем, Щепкін відчував, як досвід його збагачується, кожен день приносив щось нове, це бачив і режисер, і в, цьому одного разу вони переконались самі...
Якось, у кабінеті директора Щепкін повторював свій вихід на сцену, співав “дід рудий, баба руда”, а в цей час біля кабінету опинилися Мефодій зі своїм гостем — помічником доглядача з дитячого пансіону Капітоничем. Почувши пісню, вони спинились послухати. Капітонич подумав, що в кабінеті директора якийсь п'яничка і треба зазирнути, може, пан директор там один і не впорається з непроханим гостем. Мефодій вагався спочатку, потім послухався приятеля і відхилив двері.
— Чого тобі? — спитав директор. — Не бачиш, я зайнятий?
— Та я... та ми... вибачте, пане майор, старому дурню. — Мефодій так і не пояснив, чого це він раптом назвався дурнем. Про цей випадок він уникав говорити, і Котляревський нічого б не знав, коли б йому одного разу не розповів сам Капітонич.
Вимучений до краю, повертався додому.
Дома чекали інші турботи: мати останнім часом почувала себе гірше, хоч і не признавалась у цьому, твердила, що це тимчасово, скоро все минеться, і нехай він, її Іванко, не турбується і займається своєю справою, яка зараз — найголовніша для нього. Іван Петрович запрошував до матері лікаря Кондуру, і той годинами просиджував біля постелі хворої. Траплялись дні, коли матері ставало краще, тоді Іван Петрович вважав себе майже щасливим. Лише в пансіоні все було поки що спокійно, і це одно втішало...
Десь під осінь, коли в садах і парках міста облетіло пожухле листя, “Полтавка” була майже готова, лишались дрібниці: комусь костюм підігнати по фігурі, декорації підмалювати, освіжити фарби, знайти капелюха для возного. Це і справді були дрібниці, але й вони забирали час, псували іноді настрій. Допомагали всі, навіть Мефодій. Якось він прочув, що для Щепкіна, який грав виборного, потрібен костур. Другого дня, вистругавши з грабка добрячого ціпка, він приніс його в театр і при всіх віддав Щепкіну:
— Сам стругав... Беріть, добродію, надійний ціпок, не спіткнетесь тепер.
Щепкін щиро дякував старому солдатові: костур був справді підходящий — з сухого дерева, не гнувся, гарно обстругане руків'я.
Лицедії квапились, не терпілось скоріше зіграти “оперу”, спробувати себе в новій речі, яку ніхто ніколи не бачив і не чув...
Справа наближалась до завершення, і що менше днів лишалось до першої вистави, то тривожніше ставало на серці. Іван Петрович добре знав: без дозволу цензури вистави не буде. Потрібен

читати