Завантажити

мосьпане, той! Коли б ви знали його ближче. Молодий ще, а який муж, такими Росія повинна пишатись. Генерал, а йому ледве виповнилось тридцять. Встиг за свій вік побувати на війні з Наполеоном, і в турецькій кампанії брав участь. Солдатам він — батько рідний, і це ті добре розуміють.
— Я знаю про це... Чув. Але чим він допоможе, коли сам Рєпнін сказав своє слово? Нічого вже не поможе.
— Баба надвоє ворожила... щоб не гаяти часу, давайте п'єсу, він прочитає. І не їдьте, ждіть мого знаку.
— Даремно все це... Краще б, мабуть, їхати.
— Встигнете. А поки що — п'єсу...
Новиков довго не затримався, зразу ж і пішов, прихопивши з собою рукопис “Полтавки”.
Ніхто б не знав, про що і як говорив з братом молодий генерал Волконський, коли б не маленька Варвара. Вона побігла прощатися з батьком перед сном, але перед самими дверима спинилась, почула голоси ...і трохи затрималась. Батько всіляко відмагався, не хотів брати на себе відповідальності за виставу, що готувалась у театрі, дядько наполягав.
— Ця опера має бути — певен у цьому — окрасою усього вітчизняного театру, а не лише українського, і ти мусиш це зрозуміти і дозволити її до вистави, тим більше, що вона вже, наскільки мені відомо, готова, і я дуже хотів би її побачити. Невже відмовиш? Брате, що з тобою?
— Але зрозумій, не маю права, не цензор я! — Ти маєш таке право, бо ти правитель краю, і не відмагайся. Скажи краще — боїшся: а що зволять сказати там, у Санкт-Петербурзі? Але ж це нонсенс, ти Рєпнін — і боїшся! А між іншим, тобі, коли дозволиш оперу, скажуть спасибі. Опера ця, скажу тобі, велика культурна подія не лише для Полтави, для всієї країни, я вже про це говорив.
Не зволікай, скоріше клади свою руку — і з богом! Ось перед тобою рукопис.
— На що ти штовхаєш мене, Сергію? Я знаю, ти відчайдушний, завжди був таким, і я боюсь за тебе.
— За мене? — сміявся Волконський. — Та ти що? Під кулями стояв — і, бачиш, вцілів, нічого зі мною не станеться до самої смерті. Ти ось бери краще перо до рук. Театр жде, місто жде, край увесь... І ще скажу... Чув я, замість дати волю актору Щепкіну і його родині, ти тримаєш їх, як аманатів, за ті дві нещасні тисячі, які додав. Брате, це ж знову на Рєпніних не схоже. Ти ж людина широкої душі — і раптом таке крохоборство. Мені було б соромно, коли б не знав тебе краще. Це, мабуть, оговорено Рєпніна, ти вже дав відпускну Щепкіним.
— Так... хоча не поспішай, не так скоро.
— Вірно, спочатку підпиши п'єсу, ось так, — Волконський невловимим жестом вихопив з-під руки князя рукопис. Він був молодий і гарний, генеральський мундир лежав на ньому, як влитий, еполети відливали щирим золотом, бакенбарди вились природно, він їх ніколи не завивав, як це робили інші. Присів у крісла напроти старшого брата. — А тепер дай мені слово, що відпустиш Щепкіних зразу ж після спектаклю, нехай це буде нагородою Щепкіну від тебе і від мене. До речі, половину твоїх витрат я покладу тобі на стіл... Маю надію побачити Щепкіна незабаром вільним. Не годиться собі подібних у аманати перетворювати.
Рєпнін довго смоктав свою довгу із червоного дерева люльку, дивився кудись поверх голови брата. А той говорив:
— Чого ж мовчиш? Відповідай, а то я подумаю, що у тебе відібрало мову від однієї думки про те, що ти благодійником стаєш.
— Ось відчепись, Сергію! Де ти такої упертості навчився?
— У тебе, брате, ти ж мій учитель.
— Коли учень, то угомонись, я подумаю: сказав, може, день-два мине — і я подумаю.
— Ось моя рука: Щепкін не залишиться боржником, ручусь тобі. Мало цього?
Рєпнін весело, від душі, засміявся, витер хусткою очі:
— Коли б лицедії знали, який у них захисник об'явився, вони б мусили пишатись... Добре, дам йому відпускну, та спочатку додивимось оперу, цікаво, як він гратиме в ній...
— Ловлю на слові.
— Зловив уже...
На тому мова урвалась, а маленька Варвара втекла на материнську половину, бігла і плакала, жалілась не знать кому: як же це, дядько, виходить, добріший від батька? Не могла з цим примиритися, збагнути не могла. Лише в кімнаті матері, припавши до її рук, трохи заспокоїлась і, схлипуючи, розповіла, що тільки-но чула.
26
Вистава мала початись о шостій вечора. То вже стало звичаєм: вечірні спектаклі розпочинати о цій годині. Полтавські театрали звикли лягати рано, після вистави добре повечеряти, поговорити за домашнім столом про тільки-но бачене, ось це і врахували в театрі, а почни спектакль пізніше годили на дві — каса, певно, чимало б втратила. Щодо акторів, то й говорити нічого, такий ранній початок вечірніх вистав їх цілком влаштовував: мали змогу як слід відпочити.
За п'ять днів до спектаклю по місту розклеїли афіші, писані, як завжди; від руки. Цього разу не лише Городенський — визнаний у театрі маляр — старався, запросили з гімназії вчителя креслення і малювання, давнього приятеля директора — пана Сплітстессера. Учитель, хоча і

читати