Завантажити

смійся, танцюй, вертись, але не відступай... Іван Петрович холодно, навіть відчужено поглянув на зблідле обличчя Щепківа і сказав:
— Ви мусите грати — більше я нічого не чув і не знаю... А щодо вашого майбутнього, думаю, воно буде гарним. Ради нього ви не жалійте себе... Обіцяю бути поблизу вас, разом з вами... І ось ще, мало не забув: не спізніться на вихід...
І все. Жодного слова більше. Та й навіщо? Нехай подумає на самоті, візьме себе в руки.
Тепер — Пряженківська. Він знав, що вона теж неспокійна, сама собі не подобається: і голос не той, і ходити не вміє по сцені, ноги мов не її — ватяні. Він слухав і не витримав: коли так, то, може, краще в першому спектаклі випустити Нальотову? У тієї ноги не підгинаються. Тетяна примовкла, прикусила язичка, і, подумавши, сказала, що сьогодні вихід, як вже призначено, її, та при одній умові: нехай він, Іван Петрович, буде десь поблизу, тобто за кулісами, щоб вона його бачила, тоді почуватиме себе певніше, по його очах зрозуміє: чи не фальшивить, чи така, якою і потрібно бути і якою він хотів її бачити.
Застав Пряженківську у вбиральні одну перед дзеркалом. Очі великі, вії теж, рукава сорочки, шиті хрещиком, широкі, руки в них здаються зовсім тонкими, як у підлітка. Зустріла запитанням:
— Пора?
Присів у крісло, відкинув поли сюртука, похитав головою:
— Рано... Посиджу з тобою. Як голос?
— Спасибі, краще... Чекаємо когось?
— Князь приїде, а може, й не буде; вже скоро шість, а нема.
— І краще.
— Чому?
— Менше очей. — Не зважаючи на його присутність, підвела чорним олівцем ліву брову, хоч вона досить була нафарбована.
— Хвилюєшся?
— Не за себе — за неї, Наталку. Чи зрозуміють її?
— Роби так, як вчили з тобою на репетиціях. І ні про що не думай.
— Коли б так можна.
— Треба.
Вони сиділи один проти одного: актриса, яка сьогодні вперше грала Наталку, і драматург — друзі, однодумці.
Вони знали один одного майже два роки, їм було добре сидіти поруч, відчувати лікоть один одного, іноді помовчати, обмовитись словом. І все ж вона не все знала, багато б віддала, аби краєчком ока зазирнути в один із куточків його душі. А він бажав їй лише добра і... жалів. Дуже б хотів, щоб вечір цей скоріше кінчився, і він би вже знав: даремно чи ні прожив останній рік, а потім пішов, ба, ні, побіг би додому, щоб посидіти з матінкою, зігріти їй руки. Останнім часом вона почувала себе зле і не хотіла про це говорити, не признавалась, от і сьогодні майже силоміць примусила йти до театру: “У тебе перша вистава, а ти сидітимеш”. Пішов, а серце щеміло. І зараз щемить: як вона, може, слід було надіслати лікаря? А лікар ось тут, у театрі, теж хоче дивитись “Полтавку”. Скоріше б кінчався вечір...
Нараз в двері постукали, і почувся притишений голос:
— Пане майор, їх сіятельство приїхали... Легко підвівся, потис руки Тетяні, .поцілував кінчики пальців:
— Тепер почнемо... Пам'ятай — ти природжена Наталка, все тобі підвладне.
— Спасибі! — ледве ворухнула пересохлими вустами і усміхнулась: віддано, сонячно, як тільки вміла — вона теж зичила йому успіху...
Карета — справжній дормез — стояла неподалік від під'їзду. З неї вже виходив, ступаючи на вогку бруківку, Рєпнін, услід за ним, підтримуючи шлейф довгої вечірньої сукні, — княгиня, випурхнула білим метеликом Варенька; останнім зійшов генерал Сергій Волконський. Підлетів на прольотці і зіскочив з приступки на ходу ад'ютант князя Матвій Муравйов-Апостол.
Іван Петрович чемно зустрів Рєпніних перед самим входом, вклонився князеві, поцілував руку великій Варварі, загадково усміхнувся маленькій (вона усміхнулась у відповідь), і пішов з ними поруч; пан Імберх супроводжував самого Рєпніна і Волконського, весь час забігаючи наперед і відкриваючи то одні двері, то другі. Всадовивши високих гостей у вільні крісла і одержавши дозвіл їх сіятельства починати, Котляревський дав знак Барсову, той стояв на авансцені і чекав цього. Завіса тої ж миті ожила, гойднувся вигаптуваний золотими нитками орел на вершині монумента Слави.
“Полтавка”, яку пізніше, стали називати ще й “Наталкою” і якій судилося довге життя, почалась,
Сцена здалась глядачам знайомим куточком на Мазурівці: вулиця, сільська хата, вдалині, на горі, — монастир, ліс, річка під горою. З краю в край залу прошелестіло;
— Диви, Мазурівка!
— Їй-бо, вона!
— І монастир. І Ворскла!
Прошелестіло і стихло. Складалось враження, що в залі ні душі — така залягла тиша, тільки десь у кутку на галереї хтось приглушено, в рукав, мабуть, кахикнув, у другому кінці почувся кашель.
Спливала хвиля по хвилі, а на сцену ніхто не виходив. Може, навмисне, щоб глядачі придивились до вулиці, хати, річки, звикли до них. Можливо, й так. А між тим час би вже комусь і з'явитись. І коли здавалось — терпець увірветься і зал завирує, загримить — “а що ж то воно таке?” — ледве примітне

читати