Завантажити

Воно було біле, майже без ознак життя, чорні довгі брови різко підкреслювали його білизну.
Скільки сидів отак — не знав потім, не міг пригадати. Вона раптом відкрила очі, позвала:
— Ти?.. От і добре.
Була задоволена, що він тут, з нею, тримає свою руку на її руці, вона чує дихання біля свого чола. І задоволена, усміхнулась йому, єдиному синові, надії, щастю, Іванкові своєму.
А він, безпомічний, озирнувся, побачив залите сльозами обличчя старої служниці, позвав до матері:
— Куди ж ви, мамо? — Колись, у далекому дитинстві, коли, траплялось, мати лишала його самого на часину вдома, щоб піти за чимось до сусідів, він так само питав її. І тепер, через багато літ, з густо посивілою головою, зігнутими плечима, почував себе таким нещасним і одиноким, якого мати лишала самого, тепер, може, назавжди. Питав те ж саме і так само. Вона ж знову ледь помітно усміхнулась, щось хотіла сказати і не сказала.
Охопивши голову руками, сидів біля її ліжка до самого ранку.
А за вікнами починався день. Синіло небо. Пізніше прийшли актори, принесли квіти, поздоровили в народженням “Полтавки”. А матері вже не було…
 
Минув рік. Ще один сплив за водою. Полтава лишалась майже тією ж — невеликою, тихою. Але дещо і змінилосьі у двадцять першому році театральна трупа залишила місто.
Лицедії роз'їхались хто куди.
Причини цього визрівали поволі. Так, мабуть, мусило статись. Насамперед місто все ж було невеликим, тому-то до театру приходило іноді по кілька глядачів, і доводилось відміняти виставу. Про це Котляревський щоразу писав Рєпніну в Яготин, але князь цим не переобтяжував себе і, отже, нічим директорові театру не допоміг.
Між тим актори місяцями не одержували грошового утримання. А жити треба. У кожного — сім'я, діти. Михайло Щепкін продовжував сплачувати борг князеві, причому мусив це робити щомісяця, з року в рік. Пряженківська зрозуміла: і в Полтаві, як колись у Харкові, їй не судилось влаштувати своє особисте життя. Після смерті матері Іван Петрович не хотів когось приводити до хати. Де поселилось горе — не могло бути щастя. І тому-то, коли одного разу Тетяна Гнатівна одержала запрошення від колишнього свого антрепренера Штейна, вона дала згоду, вже не вагалась. Туди ж, у Тулу, де гастролював Штейн, невдовзі переїхав з сім'єю і Щепкін, пізніше перебрався в Москву, в Малий театр, і там повністю розквітнув його геній. Туди ж, у Москву, він майже повністю взяв з собою і репертуар Полтавського театру. Повіз з собою “Полтавку” і її побратима — “Москаля-чарівника”, який народився тоді ж, коли і “Полтавка”. В інші міста поїхали Барсови, сердечно попрощавшись з Іваном Петровичем. Городенський і Угаров, одного разу поєднавши свої долі, і цього разу разом подались у сусіднє місто — Харків, а потім і далі — у Воронеж чи Тамбов, про це відомостей точних не лишилось. Поїхав разом з Алексєєвою і Павлов. Тільки Нальотова — родом полтавка — лишилась у своєму місті. Інколи вона зустрічалася з своїм колишнім директором театру, але не часто.
На третій день після того, як роз'їхались лицедії і приміщення театру спорожніло, прийшов Мефодій Семижон, приніс ключі. Іван Петрович, проте, їх не прийняв, наказав Мефодієві тримати у себе. Старий повинен був лишатись на службі, як і досі, сторожем. Нехай він не дивується: роботи вистачить, а лицедійства обов'язково будуть, хоча і не так часто, як були, приїжджатимуть час від часу на місяць-два мандрівні трупи, деяким із них ось незабаром підуть листи а запрошенням на гастролі, а там далі, як кажуть, поживемо-побачимо. Семижон повеселів і, ховаючи ключі до потайної кишені, сказав:
— А я подумав, що тепер все кінчилось. А воно, слава богу, не кінчається, а, либонь, тільки починається...
Разом з Семижоном прийшла і Маруся Сивокінь, та ще й не одна — з чоловіком. Вони довго не зважувались вступити у вітальню, тупцювали у порозі, Івану Петровичу довелось умовляти їх пройти і сісти на канапці. Тим часом Мефодій, покінчивши зі своїми справами, кивнув на небогу, лукаво прискалив ліве око:
— Прийшли он... Проситися. Кажи, небого, чого мовчиш?
Маруся благальне подивилась на дядька:
— Може б, ви...
— Е, ні, в таких справах інших не кличуть. Сама...
Маруся, тижнів зо три тому ставши матір'ю (про це Мефодій того ж дня розповів у театрі), майже не змінилась, хіба що обличчя стало круглішим, хода повільніша, зійшла смаглявість. Може, ще і боязкішою стала? Має щось сказати і не осмілюється. Однак — дивина: наскільки знав, дівчину до боязких ніяк не залічиш, могла ж постояти за себе, коли йшлося про заміжжя. А тут маєш: просить дядька, щоб той слово замовив.
— Чи не трапилось чого?.. Ах, боже мій, — згадав раптом, — забув, закрутився зовсім... Вас треба поздоровити, щасливою матір'ю будьте, а ви, добродію, батьком таким же!
Маруся і чоловік її — високочолий русявий чолов’яга — разом підвелись і низько вклонились:
— Спасибі! І ласкаво просимо

читати