Завантажити

Петрович кинув погляд на гостя: чи не заперечує він, щоб запросити цього чоловіка сюди, до кімнати?
Новиков, помітивши погляд, поспішно кивнув:
— Та будь ласка! Тільки де ж він?
— У сінях... Я зараз покличу.
Іван Петрович зайшов до вітальні. Новиков теж підвівся, але порога не переступив, двері залишались відчинені і йому й так було все чути. Він бачив, хто увійшов.
За зовнішніми ознаками, це був дворовий мужик. У постолах, у полотняних штанях і в такій же сорочці, що виднілася з-під сірої свитки. Широкоплечий, але худий, аж чорний. Ледь переступивши поріг, схилив коліна, ткнувся в підлогу чолом, як перед вівтарем, не міг вимовити слова, тільки побожно дивився на Котляревського німими, повним ми сліз очима.
Іван Петрович підхопив його під руку:
— Бог з тобою, братику, встань! Мужик похитав головою:
— Не можна. Я так...
— Встань, голубе!.. Та ну-бо... Мотю, допоможи! Удвох з Мотею Іван Петрович підвів мужика з підлоги, і той, хитаючись, прихилився до одвірка. Його попросили сісти — ось сюди, на стілець, але він відмовився і крізь сльози мовив:
— Лаврін я. Плахотниченко... Пана Калістратовича кріпак. Люди порадили до вас прийти. Не знаю вже, куди й податися. Хоч з мосту та в воду.
— Що ж скоїлося, братику? Що за біда?
— Пан замордував. Дихати нічим. Ось тут зашморг. Давить... Дочка моя, Олеся, сподобалась сусідові нашого пана — Кушніренку, так пан тепер продає Олесю, а вона м побралася з Тимошем, хлопцем-сиротою. Роботящий такий, сердешний. Пан як дізнався про це, так гірше звірюки став, хлопця в солдати віддає, а мене, батька, що слово посмів мовити вголос, просити осмілився, — в батоги. Ось як пошмагали...
Лаврін скинув свитку, насилу стяг сорочку. Перед очима Котляревського й Моті постала страшна картина: жодного живого місця не було на чоловікові, червоні й сині смуги сплелися в густу сітку. Котляревський відчув, що задихається, і схопився за груди. Мотя, з жахом відсахнулась. А Лаврін, опустивши сорочку прохрипів;
— Пропав я, зовсім пропав, паночку... Розчулений, вкрай стривожений, Котляревський кинувся до Лавріна:
— Не журися, голубе!.. Не журись! Я. поговорю з твоїм паном і він змилується?
— Не говоріть, прошу вас. Ще гірше стане.
— А що ж робити?
— Не знаю... Вже як задумав, то так буде. Не один сірома у Ворсклі упокій знайшов од його душогубства, розповідати про це — то дня й ночі не стане…
— Жахливо! Неймовірно! — Котляревський тремтів від обурення: — Невже на них права не знайдеться? Не може такого бути!
— Ех, паночку, хто ж бідному кріпакові допоможе? Хто насмілиться? — зітхнув Лаврін і опустив голову на груди. Тяжко зітхнула й Мотя, яка стояла позаду Лавріна. Котляревський стиснув руки перед собою, не міг заспокоїтись.
— Знайдеться право... Неодмінно! Лаврін підвів голову. Котляревський повернувся. Новиков? Адже він лишався на веранді? А виявляється, був тут і все чув. Його не впізнати. Очі гоч хворобливо-блискучим вогнем, червоні плями виступили на шиї и підборідді, обличчя бліде й прозоре. Котляревський ніколи не бачив таким свого друга — завжди врівноваженого, що, здавалося, не здатен і говорити голосно, Новиков підійшов до Лавріна:
— Він за все відповість. За кожну сльозу. Слово честі дворянина! — сказав і простяг руку.
Лаврін боявся торкнутися білої тонкої руки своєю широкою розбитою долонею, борною від щоденної тяжкої праці. А Новиков не відходив; шануючи просту, вкрай збентежену людину, він узяв Лавріна за руку і міцно потиснув.
У Лавріна мимохіть підігнулися коліна:
— Дай боже вам здоров'я! Новиков підтримав його:
— Я не ікона. Нащо ж на коліна?
Лаврін тільки зітхнув і, ще раз уклонившись зібрався йти, але Котляревський, згадавши щось, зупинив його, попрохав підождати хвилинку і, підійшови до столу нашвидку написав на аркуші паперу кілька слів.
— Знайдеш лікарню, спитай Андрія Опанасовича. Це старий наш лікар. Віддай цидулку йому в руки. Він полікує тебе, добродію. А додому поки що не ходи.
Лаврін злякано перехрестився:
— Бог з вами! Пан мій усю сім'ю замордує. Я вже як-небудь так. Загоїться. Баба Секлета травами полікує — воно й присохне.
— Тільки в лікарню. Перед паном твоїм я одвіт матиму. Мотя, витираючи фартухом почервонілі очі, вивела Лавріна в сіни.
Новиков і Котляревський стояли біля вікна, їм було видно, як через двір стежкою йде похитуючись Лаврін, в одній руці біліє папір, у другій — шапка.
У хаті було тихо, але ось гуркнув дверний засув — увійшла Мотя. Прочовгали коридором кроки.
По якійсь хвилині Котляревський, не повертаючись і не дивлячись на свого друга, тихо мовив:.
— Ви, Михайле Миколайовичу, питали, де я матеріал беру для “Енеїди”? Відповім. На жаль, його більше аніж .досить дає саме життя. Ось і сьогодні, зволите бачити, нова історія, хоч яка ж вона нова — це ж наша повсякденність, наші будні.

читати