Завантажити

вас бути хрещеним батьком доньці нашій.
— Он воно що... Спасибі за честь.
— Тепер і мені, старому, дозвольте слово додати, — озвався Мефодій, відпустив на волю вуса, і вони знову повисли коромислом. — Хочуть небожата наректи дочку свою Наталкою... То чи дозволите?
— Чи дозволю? Та будь ласка, я нічого до цього не маю!
— Маєте, бо ім'я таке вони хочуть взяти на честь вашої Наталки з лицедійства. — Мефодій озирнувся на молоде подружжя, вони ж на знак повної згоди ще раз вклонились:
— Це правда.
— Чим же заслужила моя Наталка таку шану?
— А чисто всім заслужила, — відказала Маруся. — В тому ж лицедійстві і про нас з Іваном дещо мовиться. Котляревський стенув плечима:
— Але ж у п'єсі про Наталку і про Петра мова, а не про... Марусю та Івана. Чи розумієте?
— Ми се розуміємо, і все-таки і про нас трошки в. І нехай по всіх усюдах знають, які в нас у Полтаві хлопці, — озирнулась на мовчазного чоловіка, повела бровою, —
зовсім непогані. .
— І дівчата їм ні в чому не поступляться, — додав Котляревський.
— Нехай і вони...
— Тепер, пане майор, у Полтаві самі Наталки підуть, попам відбою не буде, — усміхнувся у вуса Мефодій. — А завдяки кому-то? Завдяки нам з вами. Чи не так, пане майор?
— Щира правда, пане Семижон, — згодився Іван Петрович. — Може, з цього приводу до столу сядете? Сідайте! І ви, Марусю, і ви, добродію.
Маруся Сивокінь не помилилась, коли сказала, що “Полтавка” піде “по всіх усюдах”. Справді, п'єсі випала незвичайна доля. Так само, як і “Москаль-чарівник”, який народився того ж таки дев'ятнадцятого року, вона пішла у широкий світ, за короткий час завоювавши чи не всі тогочасні сцени. За життя автора ні один рядок з п'єс його не друкувався, але театри їх знаходили, старанно переписували, давали їм сценічне життя. П'єси ставились і в провінції, і в столицях. Про це іноді не знав і сам автор.
“Полтавку”, яка пізніше прибрала назву “Наталки Полтавки”, як і “Москаля-чарівника”, прийняв у своє велике серце народ цілого краю, вони стали його національною святинею і пішли у безсмертя, а з ними разом тією ій дорогою пішов і їх автор — Іван Котляревський. Проте, іноді здається, у ті роки про долю, яка судилась його п'є сам, він не завжди здогадувався — хто ж про це нині може щось певне сказати?..
 
Книга п'ята
“ВЧЕНА РЕСПУБЛІКА”
1
Подих осені відчувався в запаморочливих пахощах прив'ялених трав на луках, у жовтогарячих плямах, що спалахували по всій Мазурівці. Але трава на вулицях і пустирях була ще соковита, зедена, а іван-чай та шавлія, не збираючись піддаватися невблаганному часові, яскраво палали під кожною хатою й у кожнім садку. За Мазурівкою, по той бік долини, островом підносилась Монастирська гора і білим кораблем, що плив у повітрі, — монастир на горі. Праворуч і просто — скільки око бачить — золотились у ранковому мареві луки, виблискували озерця, що зосталися від весняної паводі, того року особливо буйної, а далі, по той бік Ворскли, далеко на обрії вимальовувалися села й дрібні — по п'ять-шість хат — хутори.
По узгір'ю круто вгору в'юнилась дорога. Чулася тиха мова, скрип немазаних возів, вигук якогось покривдженого небораки, що застряв у ковдобині зі своїми волами перед бричкою проїжджого панка і зараз невпевнено виправдовувався, кленучи свою необачність: “Даруйте, паночку, задрімав я трохи і не вгледів, як ваша бричка чортом налетіла”. Свист батога, скрип воза віддалялись, у далині затихав і стук брички. І дорога на якийсь час примовкала.
Ранкові години були найулюбленіші, бо, як при нагоді казав Іван Петрович, Aurora musis arnica20 . Він міг подовгу, не помічаючи, як плине час, сидіти на веранді, що виходила на Ворсклу, милуватися зарічними луками, огорнути ми прозорим туманцем і лісами, що навперейми, один перед одним, бігли до самого обрію, а намилувавшись, відкладав підзорну трубу і присувався ближче до столу.
Перед ним лежав аркуш паперу й гостро підрізане гуся че перо. Кілька коротких рядків уже давно підсохли, а нових поки що не знайдено.
Останнім часом стало писатися важче, до того ж не все написане раніше задовольняло, багато чого переробив би заново. І він знову й знову переписував уже раз написане, а прочитавши його, перекреслював і починав новий варіант строфи.
Працюючи, Іван Петрович не чув, та й не прислухався до легких кроків Моті, що прибирала кімнати. Беручка й ще молода, економка встигала і прибрати, і дати лад невеликому господарству відставного майора Котляревського — пана майора, як вона називала свого господаря. Проте головна достойність Моті була не в тім, що мала добру славу дбайливої економки й уміла при нагоді наліпити таких вареників, що пальчики оближеш, а, головним чином, у тому, що Мотря Веклевичева — Веклевичиха, як прозивали її на Мазурівці, — з шанобою і розумінням ставилася до праці Івана Петровича й уміла оберегти його від надто доскіпливий і надокучливих, що завжди знаходились і

читати