Завантажити

не перестаючи, вклонялись і все ж поволі відходили у глиб сцени. Пряженківська, стомлена, щаслива, тільки усміхалась, тулила до розпашілих щік великий букет пістрявих рож. На очах Щепкіна стояли сльози. Він схлипував, крізь сльози усміхався і знову заливався сльозами. В нижніх ложах сиділа його сім'я: батько, мати, брат, жінка, дивлячись на їхні заплакані лиця, він ніяк не міг заспокоїтись.
— Панове, — почав був говорити Котляревський. Блідий від хвилювання, з сяючими очима, він став на краю сцени, і в залі поволі спав гомін. — Панове, дорогі мої земляки, полтавці! Від імені всіх лицедіїв нашого театру дозвольте висловити вам душевне спасибі за те, що ви так близько до серця сприйняли нашу роботу. А про себе скажу: я щасливий тому, що судилось бути автором першої п'єси, писаної рідною мовою. З святом вас!..
— І вас, пане майор! — кричали цехові.
— Спасибі! Здорові будьте!
— Пишіть ще! Пишіть більше! — чулось у різних кінцях зали...
Мало хто підозрював, що день цей ніколи не забудеться, він стане знаменним в історії цілого народу, новою сторінкою в цій історії; від цього дня почнеться тріумфальний похід простої дівчини з Полтави — Наталки — по сценах всього світу, вона покорятиме сотні, тисячі сердець своєю скромністю, волею до щастя, вірністю у коханні. Завдяки цій дівчині, завдяки п'єсі, в якій вона народилась, і театр у Полтаві стане знаменитим — першим театром України.
Прощаючись з директором театру, Рєпнін висловив глибоке задоволення, а обидві Варвари — захоплення виставою. Волконський привітав з заслуженим успіхом і додав:
— Не сумніваюсь, пане майор, ваша п'єса стане окрасою вітчизняного театру, і насамперед, українського. Це крок перший і, надіюсь, не останній, за ним відкриється великий шлях слави і розквіту культури цілого народу. Сердечно радий вашому дебюту.
А Щепкін, одержавши в цей вечір відпускну із рук самого князя, став на коліна перед Котляревським і, стискаючи руки перед собою, мовив:
— Я вільний! Князь... віддав мені бумагу...
— Поздоровляю вас, голубе, і ваших рідних! Але досить стояти на колінах. Вставайте зараз же...
— Ах коли б ви знали, який я щасливий, і все це — ви, ви, пане майор!..
— Не тільки, у вас багато друзів, але і я теж трохи приклав рук до цієї справи... І радий... Ну що ж — подвійне у нас свято, виходить...
Котляревського до самого дому не відпускали, проводжали і друзі, і цехові майстри, і військові, і чиновники, і просто охочі побути з ним цього вечора якомога довше. Йшли гамірною ватагою через все місто. Цима всю дорогу нічого не говорив, тільки тримався за полу шинелі пана Директора. Серед проводжаючих промайнуло знайоме обличчя колишнього приятеля по семінарії, нині помічника столоначальника губернської канцелярії Міклашевського, купкою тримались вчителі гімназії Єфремов, Сплітстессер, Рождественський. Вже біля собору несподівано підійшов дяк Никодим — старий, сивий, аж білий, він знову служив у соборі.
— От, сину, і прийшло твоє свято, і... моє, — сказав, потримав кілька хвилин руку свою на плечі колишнього учня.
— Дякую, вчителю, — вклонився Іван Петрович старому.
— Ходи здоровий!
Кілька слів — а запали в саму душу, схвилювали і порадували: живий ще Никодим, нескоримий славний дяк полтавський, перший його учитель.
Незнайомий, безвусий ще капітан-драгун, козирнувши, круто повернувся на самих закаблуках. Услід за ним пішов і зодчий Амбросимов, поцілувавши високе чоло “пана автора”. Цима хотів було поцілувати руку Котляревському, але Іван Петрович сам обійняв його:
— Батькові кланяйся.
— Спасибі, — схилив голову молодий майстер і махнув товаришам: “Пішли”.
— Так тобі не відбутись, — сказав, прощаючись, Стеблін-Камінський.
— Чекайте нас у неділю, — додала його дружина Олександра Григорівна.
— Приходьте, і Степанка візьміть з собою... Стомлений, щасливий, стояв кілька хвилин, поки і видно було подружжя Стебліних-Камінських, інші вже сховались за собором. От і скінчився вечір, і сталось те, до чого прагнув, про що мріяв стільки літ. Сталось!.. Зітхнув повними грудьми, підставив обличчя вітрові, що налетів раптом із-за Ворскли, приніс пізні пахощі осені, прив'ялених лугових квітів. Стояв би так, мабуть, до ранку, та раптом в око впав вогник — то світилось причілкове вікно у рідній хаті. Господи, мати! Як вона?.. Від собору до дому — кілька кроків. Пробіг їх у одну мить. Мати його, певно, чекає, а він дозволив собі забутись, а мусив зразу ж бігти додому, щоб бути разом з нею, все їй розповісти: що було сьогодні, що пережив, як за один вечір він кілька разів вмирав і оживав знову...
Переступив поріг і, не роздягаючись, пройшов до матері, побачив біля ліжка Одарку зі склянкою я руках. Тихо, ледве чутно дихнув:
— Що?
— Погано їм.
— Чого ж не послали а мирю
— Не веліли.
Опустився перед ліжком на коліна. Не відводив погляду від дорогого обличчя.

читати