Завантажити

був завантажений роботою у гімназії, з охотою, проте, згодився допомогти театрові і, не стільки театрові, як Іванові Петровичу, якого здавна любив і поважав. Сплітстессер, слід сказати, перевершив самого себе: написав такі афіші, яких в Полтаві досі ніхто не бачив: кожна прописна літера — не схожий на інші образок, крім того, всі двадцять афіш прикрашались кількома дивної точності і краси малюночками мізансцен із майбутнього спектаклю. Щоб написати їх, і учитель ходив на репетиції і, отже, міг добре уявити і сцену, і акторів на ній.
Афіші розвісили в людних місцях: у гостиному ряду, поблизу присутствених місць, на Сінному базарі, при вході і до гербергу, Успенського собору, Спаської церкви і гімназії, а також біля самого театру. Звичайно, їх того ж дня і помітили, і незабаром все місто знало: у наступний вівторок йтиме нове лицедійство, назване оперою “Полтавка”, причому українською мовою.
Місто захвилювалось. Досі воно жило спокійним розміреним життям: відвідувало кофейні й трактири, шуміло на ярмарках, хрестило новонароджених і ховало покійних, бігало у присутствен! місця, молилось у церквах — і раптом така подія.
Це ж справді нечувано: лицедійство писано українською, тобто місцевою, мовою! Такого в Полтаві не пам'ятали. А крім того, автор оного писання — теж місцевий, не житель Санкт-Петербурга чи Москви, не знаменитий Шаховський чи Коцебу, а ніхто інший, як автор “Енеїди”, відставлений від військової служби майор Котляревський, що живе на Івановій горі поблизу Успенського собору. Кожного дня ранком його можна бачити в дитячому пансіоні, а потім о десятій годині — останнім часом за ним можна вивіряти годинники — пан майор у своїй незмінній фризовій шинелі чимчикує до театру, де він теж не остання спиця в колесі — директор оного. Отож відставлений майор утнув оперу, сиріч п'єсу про якусь жінку — теж, мабуть, із місцевих, бо оне писання зветься “Полтавкою”. Годилося б подивитись, що воно таке, міркував обиватель, а коли що й не так, то не гріх і освистати — нехай пан автор не дуже кирпу гне, а живе тихо, смирно, як всі люди на грішній землі.
Не дивно, що квитки на оголошену виставу розпродали за кілька годин, довелося, на вимогу натовпу, який зібрався на Театральній площі, викинути додатково три десятки так званих квитків без місця, “стоячих”, але й цих не вистачило. Стукали до каси, просили ще, але директор не дозволив, не видав жодного квитка для продажу: а що, коли вистава не пройде і доведеться повертати гроші? Ні, краще почекати, подивитись, що з цього буде, і, як не просили Барсов і Щепкін — “це ж так потрібно касі”, — не послухався, не дозволив продати більше жодного квитка.
У призначений день, вівторок, — приблизно за годину до початку — Мефодій впустив перших глядачів. За півгодини зал був повен. Не лишилось жодного вільного місця, за виключенням крісел, які чекали на “отців” міста. Цілий ряд у партері закупили члени масонської ложі, друзі автора: сини Капніста, Новиков, Стеблін-Камінський з дружиною, відставний генерал Білуха-Кохановський з онукою на виданні, граф Кочубей і граф, Ламперт, Лук'янович зі своєю сестрою, брати Алексєєви, суддя Тарновський, зодчий Амбросимов з усією сім'єю. Цехові майстри, чиновники, в тому числі й дрібні, вчителі гімназії (прийшли навіть пан Квятковський і отець Георгій) розмістилися в нижніх ложах і на галереї; Огнєв і його дружина, така ж, як і він, сухопара, висока, сиділи в кріслах.
До початку лишались лічені хвилини. Між рядів, шукаючи знайомих, походжали молоді офіцери — драгуни місцевого гарнізону; там і тут панночки, що прийшли в театр зі своїми батьками, скромно опускали очі, коли поруч, побрязкуючи острогами, ставав отакий молодик, личка їх під легкими із шовку капелюшками рожевіли, а руки у довгих білих рукавичках самі по собі підносились з опахалами, щоб трохи освіжитись, обвіяти себе вітерцем.
В залі, освітленому бездимними свічками в шандалах, розвішаних по стінах, було досить гамірно; без явної потреби глядачі, і не лише військові, вештались туди і сюди, деякі — найбільш нетерплячі — намагались зазирнути за куліси: а що там діється? — і зазирали б, якби не спиняла оркестрова яма.
Один з приїжджих негоціантів — у бороді, куцому каптані і високих чоботях — не міг знайти свого місця і нервував, йому тут же допоміг пан Імберх. Цього дня помічник директора одягнувся у святковий з легкого чорного сукна сюртук, ходив по залу, як полководець перед строєм війська, і мав такий вигляд, ніби кожної миті готовий був заволати на весь голос: “Встати! Струнко!..” Відчувалось незвичне збудження, як це, мабуть, буває завжди, коли чекають чогось особливого і не зовсім певні, що очікуване відбудеться. І все ж, біля шостої години гамір поволі став влягатись, більшість глядачів знайшли свої місця, зручно влаштувалися і врешті заспокоїлись. Між тим до зали один за одним ввійшли міський голова Зелінський зі своїм сімейством, поліцмейстер Савельєв, губернатор Тутолмін. Вони не встигли ще всістися у крісла, як

читати