Завантажити

колись, знаю. Але я хотів би возного взяти, це ж моя роль, я ж для неї народжений, а ви віддали її хлопчиськові, що прийшов до нас без року тиждень, а мене відставили. Мене пограбовано серед білого дня. Так-так, пограбовано! Де ж правда, пане майор? Де ж вона?!
Угаров нічого не бажав слухати. Ніякі умовляння на нього не впливали. Йому говорилося, що в двох спектаклях одночасно грати неможливо, адже він у паралельному — “Школі лихослів'я” — зайнятий, а він відповідав:
“Ну то й що? Гратиму ще в одному. Он у “Козакові-стихотворцеві” грав?! І тут зіграю. І мову вивчу — не первина”.
— Але ж всі грати не можуть, у п'єсі, як ви знаєм всього шість дійових осіб.
— А я повинен, інакше — квит.
— Що це означає, поясніть, прошу?
— А те, що піду, поїду світ за очі.
— Нікуди я вас не відпущу, мосьпане.
— Ось бачите, коли що, то без Угарова не можете! кричав актор, — а роль дати — мене забувають! Так ось що, дорогий пане директор: або — роль у “Полтавці”, або — розрахунок. — Він віддихався трохи і продовжував тим же підвищеним тоном. — Зрозумійте ж, мене просять і в Тулу, і Воронеж, а я тут сиджу, небо копчу у вашій Полтаві! І за це — така плата?
Змучений до краю, Іван Петрович змушений був признатись, що пише ще одну п'єсу, вона майже закінчена, і в ній є підходяща, як на його думку, роль солдата-жартівника, її він зарані віддає Угарову, якщо той, звичайно, погодиться взяти. Це — в недалекому майбутньому, а поки що — нехай дублює роль возного, тобто працює разом з Медведєвим.
— Отож перепишіть текст, вивчіть його і приходьте на репетиції. Згода?
Угаров зразу ж повеселів, на радощах видобув із кишені добренну жменю тютюну, висипав на якісь папери, що лежали на столі:
— Мене вгостили, а я — вас. Не тютюн, скажу вам, а ножака гострий, горло продирає, як сто чортів... Беріть — не пожалкуєте, а я побіг, текст перепишу... І знаєте, що, пане директор, плюньте мені межи очі, коли я колись поїду з Полтави, тут мій дім...
Услід за Угаровим зайшов Павлов. Цей не кричав, не жалівся на долю-злодійку, не вихваляв себе: мовляв, всі міста його просять, переманюють до себе, а він буцімто не хоче; він говорив спокійно, розважливо, але від того директорові легше не ставало.
— Здається, я нічим не прошпетився, а ви, пане майор, м'яко кажучи, обійшли мене... Дайте і мені роль у “Полтавці” або... та ні, надіюсь, до цього діло не дійде. Ви ж розумієте, що я ще потрібен театру.
Котляревський стомлено похитав головою: “Нічого не можу”. Він любив Павлова як людину і поважав як актора — за розсудливість, самостійність в оцінках і судженнях. Було відомо, що Павлов через свій характер — гострий, упертий, незалежний — втратив вірне місце в Московському театрі, куди нарочито їздив. На екзамені, який йому влаштували, посварився з самим директором, на якесь мимохіть зроблене зауваження так відповів, що тому млосно стало. В Полтаві Павлов встиг зробити чимало; майже не було вистави, в якій би він не брав участі, і все ж, виявляється, і він вважає себе скривдженим, і все через “Полтавку”, хоча вчора на читанні п'єси нічого не сказав.
— У вас мало роботи, мосьпаие?
— Хвалити бога, вистачає, але... чим я гірший від інших, які вже зайняті у “Полтавці”? Ось і Угарову ви обіцяли, а я що — у бога теля з'їв? Мабуть, чимось я вам не догодив або, може, постарів?
Котляревський усміхнувся: “Всі ми старіємо, то що ж маємо робити?” Як же, однак, заспокоїти актора? Було відомо: Павлов не терпить поспішності, роботи сяк-так, через пень-колоду, і нерідко у нього на цьому грунті виникали конфлікти з режисером; пригадалось, одного разу він навіть відмовився взяти роль, і досить цікаву, саме через це. Котляревський подумав і сказав;
— Так, Федору Івановичу обіцяв. Вам теж можу пообіцяти одну роль у новій п'єсі, яку ось-ось маю завершити, а в “Полтавці” все зайнято, ви ж знаєте, вчора про це говорили, гратимуть ті, які швидко обіцяють підготуватись. Ви згодні так працювати?
— Я цього не обіцяв.
— Ось бачите, а я ж вас мав на увазі в ролі Миколи. Знаєте що? Дублюйте Городенського, тільки працюйте, ну, щоб грунтовно, без поспіху. Допоможу вам, звертайтесь, коли завгодно. Домовились?
— Що ж, подумаю. Хоча, що тут думати? Згода! І ловлю вас на слові: ви обіцяєте мені роль у новій п'єсі. А щодо ролі Миколи, то маю надію — ви будете задоволені, побачите справжнього Миколу. — Павлов підвівся, високий, імпозантний, шрам на лівій щоці робив його обличчя мужнім, він мав і гарну статуру, а природну смаглявість відтіняла білосніжна сорочка під новим чорним сюртуком. — Вибачте великодушно мій дурний характер, пане майор, і дозвольте відкланятись.
Павлов вклонився і плечем штовхнув двері. Минуло кілька хвилин — і знову постукали. Дозволив ввійти, і перше, що побачив, були очі — великі, чорні, повні сліз, розпашіле червоне обличчя. Катерина Нальотова, мабуть, перед тим як прийти до директора, встигла вдосталь

читати