Завантажити

господар? Нічого не встигла зрозуміти, а він дякує, і гості так добре посміхаються до неї, а одна панночка чогось плаче, весь час хусточкою очі втирає, та це ж пані Тетяна, що приходить до них іноді додому.
— Господи, а чай, мать, прохолов, то я зараз його розігрію, — кинулась до столу Одарка і, підхопивши великого самовара, понесла на кухню.
25
Чого тільки не трапляється в житті! Сьогодні, скажімо, рожеві надії повнять серце, сонцем усміхається щастя, дивно гарним здається увесь світ, а мине день-два — і гіркі сумніви, непередбачена гризота рвуть людину на клапті. Щось подібне діялось і з автором “Полтавки”.
Того пам'ятного вечора лицедії, запрошені на слухання п'єси, щиро вітали новонародженого драматурга з успіхом і, з усього судячи, були майже на сьомому небі: аякже, це ж у їхньому театрі опера “Полтавка”, про яку ніхто досі не чув і уяви не мав, побачить світло рампи! А що буде, коли вони поїдуть з нею на гастролі до того ж Харкова, в Київ, Чернігів, Кременчук, у власне російські міста! Вони готові — всі, як один, — хоч сьогодні, не гаючи і хвилини, щоб ця мрія якнайскоріше здійснилась, працювати. Оце “всі”, готовність “усіх” працювати, як не дивно, і стало первопричиною неприємностей, які незабаром довелося авторові пережити.
Того ж вечора, коли п'єсу вже послухали, твердо домовились, що Петра гратиме Барсов (“у нього і голос є, він і помічником режисера буде”), Городенському доручили готувати роль Миколи і разом з художником подумати над декораціями майбутнього спектаклю; Медведев, порівняно молодий актор, що з рік тому як появився в Полтаві, мав грати возного, Алексеева — стару Терпилиху, Щепкін — виборного, а Пряженківська — Наталку. З цим усі погодились. Угаров більше інших був задоволений, гримів на всю хату: “Кращого і бути не може. Кожному роль ніби нарочито писана”. Барсова і Нальотова зі сльозами радості на очах обіймали подруг і поздоровляли їх з новою цікавою роботою.
В затишній вітальні сиділося добре, говорилися речі лише приємні, один одному зичили побільше успіхів і всіляких гараздів. Лицедії віддали належне достоїнствам чайного стола, взяли і по краплі червоного угорського, яке господар виставив заздалегідь, і, звичайно ж, було б нерозумним і навіть нетактовним залишити його без уваги. Жінки теж не відмовилися пригубити по келишку, та, власне, чому б вони мали відставати від чоловіків, тим більше, що зібралися з такого важливого приводу, та і не де-небудь, у якомусь герберзі, а в самого пана директора!
До півночі не вщухав гомін у хаті Котляревських, соборний староста і дяк Єлізарій, що, як звичайно, пізніше молільників покидали собор, довго стояли і слухали той гомін, дивувались: з чого б то зібрались такі гамірливі гості у пана Котляревського, ніякого нібито свята сьогодні, звичайна неділя.
А вечеря, між тим, продовжувалась. Полтавські лицедії, слід сказати, вміли працювати, вміли також широко, з вигадкою, весело провести вільну годину.
Лише з першими півнями почали прощатись. Іван Петрович провів гостей аж за собор, на Пробойну, до перших рундуків у гостиному ряду і, щасливий, сповнений райдужних надій, повернувся додому.
А ранком другого дня — день видався гарний, в небі ні хмарини, світило над Полтавою щедре сонце — ледве переступив поріг театру, як тієї ж миті зрозумів: до здійснення надій шлях лежить, як до далеких зірок, через дикі хащі, колючі терни, не раз ще, мабуть, болітиме серце, обіллється пекучою сльозою, йому б краще на якийсь час закам'яніти.
Під його кабінетом стояли і сиділи актори, один з них — здається, Павлов — щось неголосно говорив, йому гаряче суперечив Угаров, виразно жестикулюючи довгими руками, які висувались з рукавів майже по лікоть, інші слухали. Побачивши директора в кінці коридора, всі замовкли, стримано привітались.
— Ми до вас. Чекаємо, — сказав Павлов, знімаючи капелюх.
— Всі разом?
— А чого ж, можна, хоча ні, краще по одному.
— Заходьте. Хто перший?
Першим був Угаров. Взяв передбачливо двері на гачок, довго вмощувався і нарешті, вмостившись у кріслах, ніби збирався просидіти в них принаймні вічність, запалив люльку і почав:
— Пане майор, я вас завжди поважав, бо ви для мене — не просто директор театру, а, коли хочете знати, ви мій вчитель, саме від вас я багато дечого перейняв, тому і шаную вас, а от ви, пане майор, мене і в гріш не ставите, одне слово, не поважаєте. — Зробив паузу нарочито — подумайте, мовляв, що я сказав і поміркуйте, затягнувся люлькою, видув клубок жовтого ядучого диму в обличчя директорові і високо звів брови. — Мене! Кого знає Україна, Росія, великі і малі міста. І це — дяка за те, що я, Угаров, віддаю театрові все, що може віддати людина — серце і душу, працюю, як проклятий, ось уже майже два роки. Не розумієте? Поясню. Вчора ролі в опері “Полтавка” дісталися всім, а мене об'їхали. А чим, дозвольте запитати, я гірший? Коли хочете, кожну роль зіграю, а заодно і жіночі. Ага, і жіночі. Було

читати