Завантажити

світло-сірий редінгот з трьома пелеринами і білий шовковий капелюшок, оздоблений вузькими оксамитовими стрічками і білим страусовим пірцем. Барсова вирядилась у літню сукню з світлої кисеї у темну мушку, оксамитовий поясок елегантно підпирав її округлі невеликі перса, капелюшок з гофрованого газу, обшитий по крайках поля кисейним рюшем, легко сидів на голівці. Нальотова була одягнута, як завжди, легко і акуратно, в сіро-зелену сукню з фуляру, виробленного оборкою з тієї ж матерії. Виріз сукні прикривала пелеринка з плисованої кремової кисеї.
Чоловіки теж сьогодні повитягали з комодів все краще. Барсов — фрак з чорного сукна, пошитий вже, мабуть, тут, у Полтаві, у кращого кравця — німця Штейнгофа, жилет з білого піке впадав в очі своєю білизною. Інші одягли — хто редінгот, хто сюртук, лише Угаров, як завжди, був у своєму бузкового кольору каптані з засмальцьованими рукавами, неначе тільки-но прибіг з трактиру, де добре вичовгав не зовсім чистий стіл. Але саме він вів себе так, ніби був головним. Ледве всівшись, він попросив собі чашку чаю і звернувся до Івана Петровича, що все ще мовчки стояв біля столу:
— Пане директор, з чого ж почнемо?..
Іван Петрович усміхнувся, тим самим ховаючи своє'хвилювання:
— Гадаю, з угорського... Пригощайтесь, панове... А вже тоді...
— Е, ні, — втрутився Барсов; він теж сів за стіл, інщї повсідались — хто в крісла, ближче до веранди, декотрі —до ломберного столика, жінки — на канапці, під картиною невідомого художника, на якій зображався іспанець з раком у руці.
— Просимо, пане майор, починайте, а все інше почекає, — сказав Барсов і, приготувавшись слухати, поправив зачоси на скронях, поклав руки на бильця крісел.
— Чаєпитіє, мабуть, теж підожде, — насмішкувато додав Щепкін, косячись на Угарова. Той відсунув недопиту чашку.
— За що ображаєш. Мишо?.. Звичайно, і я маю терпіння, бо, гм, певно ж, цікаво знати, що шановний пан директор сотворив. Отож, послухаємо.
Сказано це було таким тоном, що не прискіпаєшся: ніби і дружньо, і разом з тим уїдливо: мовляв, що може дати сцені пан директор? І якщо він, відомий імперії актор Угаров, прийшов, нехтуючи своїм вільним часом, слухати чиєсь недолуге писання, то лише з поваги до товариства, так би мовити, із солідарності з ним. А взагалі він переконаний: сидіння тут — даремно загублений час.
Хтозна, на що розраховував Угаров, але вибрик його нікого не здивував, на нього просто не звернули уваги: всі ж бо знали дивакуватий характер цієї людини, по-своєму обдарованої і часом нестерпної у товаристві. Лише Пряженківська не змовчала, кров гарячою хвилею прилила їй до обличчя, ледь стримуючи себе, щоб не закричати, презирливо мружачись, процідила:
— Чи не помилився шановний наш колего адресою? Чи не ліпше тобі, Федоре Івановичу, сидіти зараз у герберзі Панайоті і слухати теревені колег... по чарці?
— Таню, зіронька ти наша, — усміхнувся Угаров, винувато поглядаючи на Пряженківську, — вибач, коли не так повівся, і вас, пане майор, великодушно прошу вибачити. Просто пити схотілось, спрага замучила.
— То пий, дурню, мовчки, але не заважай, — пробурчав Городенський. — І досить... Ми слухаємо вас, пане майор.
— Досить, то й досить, — одразу заспокоївся Угаров. Більше, ніж будь-кого, він поважав і слухався Городенського, цього на вигляд непомітного, худорлявого чоловічка, але, безперечно, талановитого актора, з яким разом немало стоптав доріг у пошуках щастя-долі. Так було і цього paзу: варто було сказати Городенському слово, як Угаров замовк, одразу знайшов своє місце і міру поведінки.
Іван Петрович мовчки кивнув: мовляв, все гаразд, він готовий. Важко було сказати: образився він на Угарова чи й не чув його зовсім, все-таки, чув, але не надав словам ного значення, був заклопотаний іншим, більш важливим: починав читати свою “Полтавку”, і не кому-небудь, а лицедіям — людям, які з театром пов'язали життя.
Тонка рука його лежала на теці нерухомо, та пильне око помітило б: кілька разів вона повільно стислась, знову розпросталась і лягла на теку. Ніхто цього не спостеріг, лише Тетяна — знову вона — звернула увагу і зрозуміла, серце сказало їй: хвилюється пан майор, прагне сховати це від стороннього ока, та не вдається. В душі пожаліла його і, коли б могла, то тут же, при всіх, приголубила б і сказала, щоб не хвилювався, взяв себе в руки, тримався, вона ж з ним, тут, і не дасть в обиду, а коли б судилось, то віддано слугувала б йому — нехай би тільки згодився. Про останнє вона б мала сказати, може, й не тут, а десь в іншому місці, коли б лишились наодинці...
Він же ні про що не здогадувався, не підозрював навіть, що коїться в душі молодої дівчини, яка сиділа поруч своїх подруг на канапці і стискала мережану хусточку в побілілих пальцях; стояв біля столу і чекав на щось, читати не квапився, ніби випробовував терпіння гостей.
В розчинені на веранду двері нараз різко потягло свіжим вітром, влетіло кілька зелених

читати