Завантажити

листочків калини, вони лягли на стіл поряд з синьою текою, а потім десь далеко, за Ворсклою, у зелених незайманих луках прокотився літній грім — вірний знак грози, і тієї ж миті під самим вікном зашелестіла, заговорила ніби, стара груша, обтрусила запізнілу росу, вона осипалась на призьбу, зронила й на вікно кілька крапель, розкотившись по шибці, вони лишили тонке мереживо доріжок.
Іван Петрович — простоволосий, у білій сорочці, в штанях із сірувато-блакитного тонкого сукна, заправлених у високі, по нозі, чоботи — читав стоячи. Брав аркуш за аркушем і читав.
Голос його — глухуватий, хоча й рівний — добре чули всі, навіть відтінки вловлювали — м'які, подеколи твердіші, з металевим відзвоном, забарвлені легкою іронією, журливі. І паузи, їх чули теж. Вони були особливо виразні. Прислухались до шелесту аркушів, які він діставав двома пальцями з теки, до стриманого дихання жінок, що сиділи на канапці, до нерівного посопування Угарова, покашлювання Городенського, чийогось зітхання за напіввідчиненими дверима у передпокої, ніхто останньому не надав значення, всі були тут, у вітальні, і слухали лише пана майора, все інше, хоча і дихало, жило, чимось клопоталось, у ці хвилини нікого із слухачів не обходило. А проте, коли б хто поцікавився та зазирнув у передпокій, то побачив би там стару жінку, служницю Котляревських, вона стояла, прихилившись до одвірка і, слухаючи господаря, важко зітхала.
Парасковія Леонтіївна із своєї кімнати не вийшла, але вона теж все чула — двері до неї були відчинені. Слухала і разом з сином хвилювалась, їй все боліло, та вона б нікому в цьому не призналась, турбувалась лише про нього, свого Іванка, і його писання, над якими — вона це добре знала — він не спав ночами, було не пив і не їв, як люди, худнув на очах, віддавав роботі безцінні скарби своєї душі...
Іван Петрович дістав з теки ще один аркуш, потримав в руці і поклав у теку:
— Може, перепочинете? Чаю .поп'єте... Чого квапитись? У відповідь — ніби зговорилися — лицедії замахали руками, і перший Угаров:
— Який там чай!? Читайте, коли почали!
— Ну, коли так...
Читалась ще одна ява. Говорив пан Тетерваковський — возний, і кожному почувся голос цього дряпічки, і — диво-дивне — не лише голос — перед очі лицедіїв з'явився сам герой, у вузьких в темну смужку штанях, у черевиках з гострими носами, в капелюсі, з ковінькою в руці. Розгледіли навіть і його обличчя — гостре, хитре, тонкі недобрі вуста, пожадливі очі. Лицедії слухали автора п'єси, а бачили возного. Тетерваковський і походжав, опираючись на ціпок, з кутка в куток вітальні, заклавши ліву руку в кишеню, трохи зігнутий, і вів розмову про те, як любить, “яко вовк ягницю”, дівчину по імені Наталка.
Возний говорив, промовляв, а слухачі посміхалися, жінки готові були реготати над кожною реплікою, співчували дівчині-сироті. Густі шпичаки брів Угарова тяглися догори і десь там, аж на буграх його високого чола, надовго застигали. Щепкін, здавалось, боявся дихнути і, щоб краще бачити і чути читця, підвівся і стояв, склавши руки перед собою. Повні вуста його ворушились, він повторював услід за Котляревським майже кожне слово — спочатку возного, потім виборного і, сам того не помічаючи, хихотів, щасливий і радісний. Пряженківська крадькома обмахувала очі хусточкою. Мимохіть згадувалися їй зустрічі з Марусею, дівчиною з Мазурівки, все до дрібниць оживало перед її духовним зором; слухала Івана Петровича, а бачила її, Марусю, що тепер звалась Наталкою, пригадувала долі інших дівчат, про яких чула і в Харкові, і тут, у Полтаві, і в Чернігові, і в Кременчуці... Алексеева і Барсова, яких у театрі вважали зразком стриманості, поводили себе якось дивно: вони не могли всидіти на місці, вертілися, нахилялись одна до одної, перешіптувались, мимохіть поштовхували онімілу Катерину Нальотову, то усміхались одна одній, то журились і сумно похитували головами. Барсова так довго крутила на палець стрічку від оксамитового пояска, поки не відірвала її зовсім. Павлов і Медведев, вмостившись в кріслах, сиділи так рівно, ніби проковтнули по палиці. Барсов ревно стежив за кожним рухом Котляревського, поглядом проводжав до синьої теки кожний прочитаний аркуш і жалкував, що так швидко вони туди потрапляють, як на нього, він би ще раз їх перечитав, щоб легше було потім уявити режисерський план.
Лицедії, які вміли цінувати метке слово, знали таїну його впливу на людей, не могли зрозуміти, яким чином, чим саме зумів полонити їх самих пан майор, як це сталося, що вони ось уже цілу годину пильно стежать за долею героїв п'еси і так зримо бачать кожного із них, ніби це і не драматичні, вигадані автором, герої, а звичайні собі люди, яких вдалося підслухати і потім записати слово в слово. І що особливо здавалось дивовижним: п'єсу читала одна людина, а голосів було кілька — і Наталчин, і возного, і виборного, а пізніше — старої Терпилихи, і ще двох хлопців — Миколи і Петра. У кожного свій тон і манера, і репліки їх такі, що навмисно не вигадаєш,

читати