Завантажити

меншим талантом, — на нові кроки — через терни, яруги і провалля — до нових звершень. Та ж поема через деякий час покличе до славного і нелегкого життя, до войовничої творчості великого Тараса, який пізніше, вже будучи вільним, двадцяти чотирьох років від роду, почувши про смерть автора “Енеїди”, скаже своє заповітне слово і віщо назове поета із славної Полтави батьком.
У тій же Полтаві, де все літо цвітуть, мальви, у вишневих садах ховаються білі хати, судилося народитись і українському театрові.
24
Тетяна прибігла першою, та ще майже за годину до умовленого часу: годинник у вітальні тільки-но пробив третю, а лицедії мали бути о четвертій. Проте вона не пояснювала, чому так квапилась, а, ледве ступивши на поріг, стала на носочки черевиків і, дотягшись до його підборіддя, поцілувала.
— Я така рада! — І більше ні слова. Та навіщо слова? Самі очі, променисті, зеленаві, говорили про все. Вона рада, що дочекалась цього дня, слухатиме, як і всі останні запрошені, його п'єсу, в якій, може, і їй пощастить грати.
— Нічого ще не відомо, — стиха сказав Іван Петрович, — може, все погано, і нічого путнього я не зумів.
— Все буде добре. Я певна! Я вірю!
Він тільки здвигнув плечима, нічого не відповів і мимохіть, сам того не бажаючи, відзначив: одяглась, як на свято. На ній була крепова біла сукня з коротким рукавом буф, а поверх неї — ще одна сукня, голубого кольору, розпашна, без рукавів. Ліф по краях обшитий широким білим рюшем у вигляді коміра “Марія Стюарт”. Низ розпашної сукні розшито білими квітами, а низ білої — голубими. На голові — білий капелюшок з високим наголовком і дуже вузькими полями, з правого боку — біле еспрі, і рукавички — теж білі — по самий лікоть, ще й обшиті рюшем, А головне, що вразило: вона наділа перли — обручки і сережки — ті самі, які він подарував їй в день повернення з гастролей, що співпав з днем її народження. Досі не вдягала їх, берегла, а сьогодні причепурилась. Звичайно, вони їй до лиця, і без того миловидий личко здавалось ще милішим, сережки, повні сонячного тепла, сяяли, грали, напрочуд гармонували з ним. Але ж для чого вони зараз? Чи не можна було простіше вдягтись і ось ці оздоби не брати? Яке сьогодні свято? Це ж помітять усі і хто зна, що подумають.
— Такий день — тому і вдягла.
— Нехай буде по-вашому, хоча... знаєте, які люди.
— Коли на всіх оглядатись, то і не жити. Я не така, я нічогісінько не боюсь. — Вона вже ладна була спалахнути, на обличчі запашіли червоні рожі, та в цю мить на порозі стала мати, і Тетяна, позабувши про все, що тільки-но говорила, побігла їй назустріч; вони обнялись, розцілувались, і він, задивившись на них, у душі порадів їх відносинам і покартав себе за надмірну обережність.
— Ходімте до вас. — Тетяна ледве не сказала “мамо” і вчасно отямилась.
А мати мельком оглянула її, спостерегла все і сказала:
— Така сукня. А перли... Сьогодні, мабуть, свято?
— А ви не знаєте? Вам нічого не відомо? Тоді підемо до вас і я все розповім.
Вони пішли на другу половину — до матері, а Іван Петрович лишився у вітальні.
Вже більше не сердився, та й не міг. Таня — жінка, насамперед, і тому можна її зрозуміти. Вдягтися у щось нове, гарне — для неї радість, свято, все її хвилює. І те, що бачить у ньому близьку людину, — для неї теж свято. Paзом з тим вона актриса, і не якась слабенька, що тільки-но і почала розуміти своє призначення, ні, вона свідома свого високого покликання, не те, що Катя Нальотова, та зовсім інша, інші манери, інші уподобання, і грає так, як кажуть — од сих до сих, у кожному спектаклі майже однакова, одні рухи, усмішка. Цього не скажеш про Тетяну. Вона і до людей добра, уважна. Тільки-но приїхала з гастролей, і на другий день побігла на Мазурівку, до Марусі, віднесла їй свою чи не кращу сукню — в дарунок. “Не могла бути на весіллі, то хоч зараз”. Разом з Марусею ліпила вареники, цілий день гостювала, співала з нею, помагала їй прясти, воду носила з криниці, коли Маруся заходилась щось варити. “Я все умію, не думайте”, — сміялась, розказуючи, що робила на Мазурівці, яких пісень навчилась. “Коли хочете, то і вам зварю борщу, та такого, що ви вроду-віку не їли...” А він мовчав, слухаючи її щебетання, пив чай, настояний на глоді, і думав своє: вони з Тетяною друзі, це так, це всі знають, цього не сховаєш, може, на все життя. Друзі. Але навряд щоб він став для неї чимось більшим — тим, чого б вона хотіла, на що надіється. Як не кажи, а різниця в літах значна: їй — десь під тридцять, точніше, двадцять шість, а йому — п'ятдесят минає... Але годі про це, сьогодні має вирішитись доля його п'єси, ось це і хвилює, з цим і живе нині.
Стояв у вітальні, слухав веселі голоси у сусідній, материній, кімнаті, а думав своє, не міг не думати: чим закінчиться зустріч з лицедіями, як вони сприймуть п'єсу? Ще сьогодні ранком, зразу ж як підхопився з ліжка, перечитав і впевнився, що добре зробив, вкоротивши один акт, правда, коротше — не

читати