Завантажити

таким же безталанним бурлакою, як і сам — Миколою (кілька разів міняв це ймення, спочатку був Антон, потім Григорій, і нарешті — Микола). Чи знав він цих хлопців? Звичайно, він знав їх, як і себе самого, з дитинства, не раз і не двічі зустрічався з кожним і на ярмарку, і в далеких мандрах. Вернигори, Жуки, Груші, Пантелій, Ганжа; хіба ж перелічиш усіх — чесних, роботящих, веселих, кмітливих, чистих душею і помислами хлопців, синів землі отчої, яких чув, бачив, слухав, шанував, любив!? Ось їх він і брав у свою п'єсу, брав їх мову, і пісню. Іскрометлий, дотепний Микола умів і слово сказати, і пісню до ладу проспівати, і в танок піти, і лихом ударити об землю. Поруч з ним і Петро ставав більш впевненим, твердішим, хоч природна скромність, уроджена делікатність, висока душевна настроєність не дозволяли йому рішучі кроки...
Пишучи цих хлопців, Іван Петрович любив їх, був гордий ними, як батько синами...
Десь шостого чи, може, сьомого дня відчув: п'єсу, про яку мріяв, носив у серці, ось-ось закінчить, власне, другу і третю її частини (перша була готова раніше, щоправда, нині повністю переписана).
Був близько до цілі, і все ж не міг цього сказати напевне: хтозна, як вона прочитається завтра, пізніше. Хтозна... Досвід говорив: не поспішай, не квапся, кожен крок тут, слово кожне має своє неповторне значення.
Зеленкуваті цупкі аркуші паперу, списані твердим, трохи косуватим почерком, всіяли увесь стіл. Він дивився на них, стомлений, схудлий, з пророслою попелястою щетиною на плескуватих щоках, і не був впевнений, що перед ним п'єса, яку благословить на довге життя божественна Мельпомена і яка стане першою перлиною нового українського театру, а може, думав, це ще один черговий — з життям на один-два театральні сезони — рукопис, який навіть не буде і надрукований.
Так і сидів — може, годину, а може, й довше, — опустивши голову на руки, і не почув, як тихо, з легким скрипом відхилилися двері і ввійшла мати. Цього разу в руках у неї нічого не було, бо, як звичайно, вона що-небудь приносила синові, а тут була без нічого. Побачивши його — блідого, змарнілого в ці кілька днів, — жахнулась:
— Що з тобою? Чи не занедужав?
— Я здоровий, тільки... трохи стомився.
— То відпочинь... Та хіба ж можна отак? Скільки днів і ночей за столом! І спиш за ним.
— Я, здається, щось написав, тільки читати зараз не можу.
— Грець з ним, відпочинь спочатку... Та ще ось тут прийшли до тебе, з запискою від пана Новикова.
— Хто?.. Поклич, та ні — сам вийду. — І, накинувши на плечі халата, вийшов у передпокій. Там стояв кур'єр-хлопчина у потертому каптані, простоволосий — шапку тримав у руці. Побачивши господаря дому, вклонився:
— Наказано — в руки... Ось... — простяг невеличкого конверта. — Відповіді не треба.
— Спасибі! Йди... Проте зачекай. — Дістав з кишені кілька мідяків. — Візьми на пряники.
Хлопчина низько вклонився і, затискуючи в кулаці мідячки, позадкував до дверей. За хвилю його і сліду не стало.
У записці було кілька фраз, але — яких! Новиков повідомляв, що сьогодні ранком надійшла купча на ім'я їх сіятельства князя Рєпніна про те, що віднині Михайло Семенович Щепкін і його сім'я графині Волкенштейн не належать. “Можете написати про це Щепкіну. Хай порадіє”, — писав Новиков. — Думаю, що й друзі його порадіють звістці”.
Ще раз перечитав коротку новиковську цидулку і, не маючи сил стримати радості, покликав матір. Вона ж була у передпокої і здивувалась:
— Та я ж тут, не бачиш?
— Ой, прости, зовсім голову втеряв... Це про Щепкіна, актора, що приходив. Ти знаєш... Він вже вільний.
— Ото радість... Відпускну одержав?
— Купча прийшла на ім'я їх сіятельства.
Мати — його дорога мати, завжди розсудлива і спокійна — підійшла ближче:
— Що ти кажеш, Іване? Купча — не відпускна. Це ж, виходить, князь Рєпнін купив лицедія, цю нещасну людину, і всю її сім'ю! Чому ж радієш?
Збентежений, Іван Петрович кілька секунд дивився на записку, перевів погляд на матір. Нарешті, зрозумівши, що сталось, сказав, заспокоюючи самого себе, і матір, і ще когось невидимого:
— Це тимчасово... Це ж князь додав дві тисячі своїх, а Щепкін віддасть, і одержить вільну. Дві тисячі — не вісім.
— Але ж і дві тисячі — гроші. Де їх взяти акторові?
— Знайдуться. Я йому напишу.
— Ось не поспішай... Приїде — ти і розкажеш, що до чого. Це краще, ніж письмо.
Не знав тоді Іван Петрович, що мине рік, навіть трохи більше, поки князь Рєпнін дасть вольну акторові Щепкіну і його сім'ї. У справу втрутиться відомий український і російський історик, автор “Історії Малої Росії з часу приєднання оно! до Російської держави...” Дмитро Миколайович Бантиш-Каменський. Разом з Іваном Петровичем вони все ж умовлять Рєпніна дати вольну акторові, повірити йому на слово, що він — прийде час — поверне борг, і князь, щоправда, не зразу, але піде на це, і лише після цього Щепкін і вся його

читати