Завантажити

звані вечері та обіди, всього було. І все ж тягло додому, в Полтаву.
Останній лист від Івана Петровича Тетяна одержала за тиждень перед від'їздом з Чернігова. Він писав про те, про інше, писав, що скучив, і лише натяком про свою роботу, м'ожливо, “якщо все йтиме як слід”, то по приїзді в Полтаву він дещо і почитає їй, Тетяні, і, можливо, не лише їй одній, а й колегам. От про це вона і говорила Барсовій, закрившись від надвечірнього сонця хусткою.
— Одно слово — або буде, або ні, — зробила висновок Барсова.
— А ти, матінко, як думала, це ж не ціпом махати, а писати. А може, не пишеться, — відказала Тетяна. — Хоча міг би і більше сидіти.
— Ось тут ти помиляєшся: він не тільки директор театру, але й наглядач дитячого пансіону, а це знаєш що таке?
— Та здогадуюсь... — Тетяна помовчала. — Господи, коли ж будемо вдома? Попереду — Харків. А це ж добрий місяць, а то й два. Який він нині?
— Запилючений, мабуть, який же ще?
— Але ж і люди там... Може, не всі нас забули, Соню.
— Якщо маєш на увазі меценатів, то вони всі вже жонаті.
— Не про це я... Та і не твоя турбота.
— І моя. Я ж тобі подруга... Роки пливуть, а ти як була одна, так і досі.
— А що ж робити? Років не спиниш, вони біжать, як ті он хмари.
— Ба ні, швидше... Незчуємось, як і в Полтаві будемо, отож, не сумуй.
Пряженківська закрилась хусткою зовсім, щоб подруга не загледіла, як у неї раптово заволожіли очі, нічого не відповідала. Уявила на мить кімнату в Полтаві, останній вечір перед від'їздом, який вона провела разом з Іваном Петровичем, просила сама, щоб прийшов. Господи, який щасливий був той вечір — один за все життя...
Засиділись. Пили чай, ще щось вона виставила на стіл. Та вони більше говорили. І все вона, він слухав, а коли притухала розмова, тоді він починав. І розмова спалахувала. Ніби востаннє була з ним. Сиділи поруч, а він навіть руки її не торкнувся, і вона не втрималась, жартуючи, сміючись, сказала: “От було б цікаво, якби ви, пане директор, хоч раз голову втеряли”. Сказала і відчула, як зробилося млосно, ніби в ополонку плигнула, а по хвилі — весело до відчайдушності: а що справді і сказати не можна?..
Він забув про обачність, про все на світі; перед ним сяяли зеленкуваті, манливі, як нічні зорі, очі, забув, що голова у нього сивіє, ось-ось снігом обсипле, і не лише скроні. Вона теж була винна: незчулась, як земля пішла з-під ніг... Під ранок попрощались, а вже о десятій він був біля театру. Сухуватий, небагатослівний, кожному, проте, знаходив слово на прощання, а її ніби не помічав, лише в останню мить став біля воза, злегка потиснув руку:
— Не забувайте... Пишіть. Хоч раз... на тиждень. Чекатиму.
“Чекатиму”, — шепотіла потрісканими вустами. Господи, хіба ж вона не лічить дні, коли скінчаться гастролі і вона буде вдома?.. І, заплющившись, шепотіла щось своє, а може, молилась своїй небесній заступниці...
А тим часом у Полтаві все йшло, як і належало, якщо не рахувати, що біля гостиного ряду серед білого дня запалала, як свіча, велика комора, а потім і хата купця Зінов'єва. Казали потім, що сам господар і винен: був добре напідпитку після гостювання у сусіди, і заманулось самому піти до комори за чимось, розбив гасову лампу, на розлитий гас впала іскра від люльки — і все миттю зайнялось, полум'я перекинулось і на хату.
У купця Зелінського якось вночі замки збито на соляній лавці. Злодій поцупив один мішок, та біля Спаської церкви половину мішка відсипав, а другу половину потяг далі, десь продер по дорозі його, і сіль, поки злодій тягнув мішок за собою, потроху сипалась. Прикажчики, які прийшли ранком до лавки, без особливих труднощів знайшли любителя чужої солі — слід привів до п'янички — рудого візника. За вкрадену сіль йому довелось віддати Зелінському останнього коня, п'яниця плакав гіркими слізьми, молив побити його або кинути до ями, тільки лишити йому годувальника. Не допомогло. В одному прикажчики уважили просьбу небораки: добре побили, а коня все-таки забрали.
Князь Рєпнін з усією сім'єю приїхав з Яготина і мав тепер зимувати в Полтаві. Велика Варвара не забарилась після приїзду викликати до себе директора театру і, коли той прийшов, спитала, коли ж вона слухатиме нову п'єсу. Почувши, що п'єси ще нема, висловила незадоволення, не забула сказати, що скучила за театром. “Коли ж він буде?” — “Під Новий рік, ваше сіятельство, можливо, на тиждень-два пізніше. У них контракти, а їх слід виконувати. Лишилось не так вже довго чекати”. — “Напишіть, щоб не барились... і вдома роботи вистачить”.
У гімназії повним ходом йшло навчання. Пансіон для дітей бідних поповнився новими вихованцями, серед них з серпня був і молодший Щепкін — брат актора...
Як і раніше, збирались братчики-масони у домі Олексія Капніста. Пильно придивлявся до них майстер ложі — начальник генерал-губернаторської канцелярії Михайло Новиков, маючи намір запропонувати декому з них вступити до

читати