Завантажити

численна родина — батьки, діти — позбудуться рабських кайданів. Але то буде пізніше. А поки що...
— І все ж це воля, — сказав Котляревський матері.
— Воля, та не вся... Чи ти, Йване, не знаєш панів-можновладців?
— Трохи, здається, знаю.
— Отож... Тому-то і не поспішай писати Щепкіну. Нехай поки що людина хоч надіється на краще.
— Гаразд, не писатиму.
І все ж писати довелося, правда, не Щепкіну, не Тетяні (він їй писав з тиждень тому) — написав своєму помічникові пану Імберху. Це трапилося зразу ж на другий день після одержання записки від Новикова, але причина, заради якої Іван Петрович писав листа, була зовсім інша, ніякого відношення до Щепкіна і його долі не мала.
22
Нестача свічок відчувалась у театрі теж, особливо погано стало в кінці року: дороги розвезло, і, отже, хури з вантажем весь час запізнювались. Мефодій, однак, знайшов вихід: користувався каганцями, які сам і майстрував.
Діло виявилось нехитрим: топив гусячий смалець, крутив ґнота із конопляної куделі — і палив. Каганець освітлював коло у два кроки, та коли нічого іншого нема, то й це, сказати, хліб, старому солдатові не вишивати, а для того, щоб, ідучи по східцях, не спіткнутися, а внісши з двору кілька оберемків дрівець, розкласти їх по грубках, вистачало і цього.
За довгої — майже в півжиття — служби у війську Мефодій звик до всього, призвичаївся, що там не кажи, — хоч, часом, особливо ж замолоду, і проти волі — до твердої дисципліни. Тому слово пана майора — тримати приміщення в теплі — сприйняв як наказ; і тепер за всякої негоди щодня ходив до театру і топив, хоча, в зв'язку з гастролями, приміщення, звичайно ж, пустувало. Мефодій, як і директор, керувався розумною господарською обачністю: по-скільки приміщення дерев'яне, воно боїться вологи, від неї, звісно ж, заводиться пліснява і всіляка нечисть, що, чого доброго, коли проґавити, може завдати непоправної шкоди.
Отож — топив, і, слід сказати, робив це справно. Приходив, як звичайно, з третіми півнями, коли ледь-ледь зазоріє. Розтоплював спочатку всі п'ять грубок у залі, потім у акторських вбиральнях, пізніше — у буфетній, а сам — поки у грубках весело, як сороки в переліску, потріскували березові полінця — вибирав місце — частіше за кулісами на м'якій канапці — і лягав відпочити. Година яка, поки дрімає, а грубки топляться, і мине; а потім, перед тим як піти додому, оглядав весь театр, кочергою розбивав кожну вуглину і зачиняв в'юшки: нехай довше тримається тепло.
Один раз на тиждень, у п'ятницю або суботу, Мефодій ходив з віхтем, обмітав порох з крісел, столів і з підвіконня, ще рідше — один раз у місяць — приходили — звичайно, на його запрошення — Ганна Сивокінь з дочкою Марусею і Явдоха, прибирали все приміщення: мили підлоги, вікна, двері, витирали шандали і люстра, витрушували доріжки. Прибирання тривало цілий день, зате в театрі після цього все блищало й дихало свіжістю, пан директор приходив під вечір, оглядав усе і щедро винагороджував жінок. Маруся на ті гроші купила собі якось черевики, а мати її придбала два вози соснових пеньків, що було не зайвим у господарстві старої вдови. Всі отож лишалися задоволені.
Того дня Мефодій лише топив, напередодні, у п'ятницю тобто, обмітав крісла від пилюки, великого прибирання ще не передбачалося, проте Марусі з Ганною було тепер ніколи: готувалися до весілля. Племінниця поставила-таки на своєму: виходила заміж за свого Івана, а писаренку Горпищенку піднесла печеного кабака, хоча в останню хвилину він і сам відступився від Марусі, пом'якшав, ніби його пошептали, а може, вплинуло на писарчука слово, мовлене йому на вухо паном майором. Про що те слово — ніхто не знав, а питати Мефодій не зважувався. Та нехай, не в цьому ж річ, добре те, що дівка щаслива, не ходить, а літає, та все з піснею, землі під собою не чує. І Ганна, дивлячись на дочку, ніби помолодшала. Іван теж радий. Та й те сказати — заслужив: назбиткувався бідолага, де тільки не носило сироту-небораку в чотири останні роки, і, мабуть, недаремно: заробив копійчину — тепер згодиться...
Розніс дрова, дістав принесеної заздалегідь сухої березової кори, викресав вогню і запалив, а потім, мугикаючи під ніс собі стару солдатську пісеньку про хлопців, що йшли у похід на Очаків бити турка-басурмена, приліг за звичаєм на канапці — цього разу прямо на сцені, а не за кулісами, присунув до себе ближче столика, на якому біля самої завіси блимав каганець, поклав на столика кисет свій, люльку і кресало. Поглянув ще раз на каганець — може, пригасити? Проте нехай, грець з ним, не завадить, все ж таки світліше.
І каганець лишився.
Скоро Мефодій задрімав. Як не кажи, а ще напередодні достоту натоптався у своєму дворі, ліг пізно, а сьогодні встав ще до сонця. Тож чому і не подрімати, тим паче, що над головою не текло, до того ж і тепло, не холодно.
Хтозна, скільки часу дрімалося, може, годину, а можливо, і довше, про це потім не думав, годинників при собі не мав — час,

читати