Завантажити

— і нестача.
Саме через це довелося зробити перепочинок і Котляревському. Звик, щоб у робочій кімнаті не лише пізнім вечором, коли він працює, горіли свічки, але і вдень. Закривши цупкими шторами вікна, любив працювати при нічному світлі: тиша і п'ять свічок у старому шандалі над столом створювали робочий настрій, а головне — він лишався на самоті зі своїми думами, віддалявся від буденщини, яка забирала спокій, час, через яку бракувало іноді самого повітря, дихнути не було чим.
Виручив пан Зелінський, який, мабуть, не забув послуги: завдяки директорові театру в Полтаві перестали показувати “Корчму”, в якій так кумедно Щепкін копіював міського голову. Одарка принесла від негоціанта десятків зо два свічок — і цього було поки що досить, можна було спокійно працювати ще кілька днів.
І він знову, забувши лік годинам, не знаючи, день зараз чи ніч, засів за роботу, перед цим переодягтись у свіжу білу сорочку, поспіхом присунувши стосик зеленкуватого з золотистим обрізом паперу,
Писав, переписував, безжально викреслював, знову писав. І так увесь день — вже четвертий, якщо лічити час від дня, коли до нього постукався Мефодій і провів з собою на Мазурівку до оселі Сивоконів...
Такого з ним ніколи ще не було. Траплялось, засиджу вався до ранку, як це було за молодих років у маєтках панів Томари, а потім Голубовича, але ж ранком, щоб там не було, він робив перепочинок. А тут диво дивне: не міг полишити рукопису, ніби дав обітницю; притьмом закінчити його до останньої крапки, а вже потім братися за інше. їв і пив теж поспіхом, не помічаючи, що в кухлику, а що в мисці.
Працювалось нелегко, сказати, — важко, і все ж втоми не відчував, впродовж кількох днів і ночей був свіжим, ніби в любистку купаний, готовий на все, аби лиш до кінця довести почате.
Того дня, коли прибіг від Сивоконів, зрозумів: тепер все мусить стати на місце, знав уже, як писатиме далі — другу частину, а затим і третю, найменша подробиця висвітилась.
Але то лиш здавалось...
На власні очі він бачив сватів, говорив з ними, бачив і Марусиного Йвана, хлопець вчасно повернувся з далеких мандрів, прийшов би на кілька днів пізніше — і все б втратив; розмовляв, хочі недовго, зі старою Терпилихою, сиріч, Сивоконихою; кілька слів знайшов і женихові, тому ж писаренку, що віднині у п'єсі буде возним; присоромив і, щоб ніхто сторонній не почув, натякнув, чим може закінчитися його сватання, коли наполягатиме на своїх “правах” на бідну дівчину. Отож все ставало на місце. Ось і ява, ще одна. Знайшлась у власних записниках і пісня, і нитки потяглися від однієї фрази до іншої. Коли ж дійшлося до письма, виявилось: одне не пасує до іншого, не клеїться, звучить немічно, неприродно. В розпачі картав себе за невиправдану самовпевненість, навіть зарозумілість: навіщо було братися, нещасний? Роздзвонив, розбовкав завчасно, хоча, правду кажучи, нікому, крім матері і Тетяни, слова не сказав, навіть братчикам по ложі не обмовився. Мати пробалакатись не могла, вона останнім часом з дому не виходить, отже — Тетяна, звичайно, вона. Мабуть, тепер вже нічого не вдієш, і ображатися на неї — гріх, не дотримала слова — ну то й що? Нічого поганого не бажала йому, мабуть, раділа ролі своїй у майбутній п'єсі і проговорилась. Що ж дивного? Вона — жінка, і лишиться такою, до того ж, і гарною...
Кидав написане, рвав на шматки і в знемозі падав на ліжко. Склепивши повіки, дрімав, але то був де сон, скоріше — марення.
Він знову і знову бачив і чув Марусю Сивокінь, яка віднині була його Наталкою, його болем і надією, чув її голос, пісню, бачив, як вона ходить — легко, красиво, з відерцем на коромислі; бачив і її матір, і слова знав: “Будь слухняною, дочко, пожалій мою старість...” Бачив і писаренка, сиріч возного, міг переказати кожне його слово, навіть відтінки голосу знав. Хіба ж мало набачився тих возних на віку? І тут, у Полтаві, і в Золотоноші, і в Горошиному, і в інших місцях. Тепер всі вони постали в його уяві в один нескінченний ряд: кремезні й кволі, огрядні й худі, неперевершені хитруни, відкриті й притаєні, молоді й старі, хапуги, здирці — з живого і мертвого здеруть, скупі, жорстокі — господи, яких тільки не доводилося бачити! Вони озивались до нього всі разом і поодинці, ніби припрошували: пиши нас, пиши, не лінуйся! Але писати всіх — значить нікого, він мусив обрати одного, щоб був і схожий, і не схожий на всіх останніх. В притьмареній безсонням уяві поволі починав вимальовуватись один-єдиний образ возного, ніби виліплений зі шматків, взятих у його подібних. А з ним поруч виростав, набирав голосу і сили виборний — отой, що співав свою кумедну пісеньку про рудих діда і бабу...
Змучений до краю, схоплювався на ноги, біг до столу, брав із стосика новий чистий аркуш паперу, присував каламар ближче...
Таке тривало ще два дні і дві ночі. Закінчивши яву з возним і виборним, зразу ж перейшов до нової яви, бо час було ж знайомитися з Іваном, тобто Петром, і його випадковим знайомим —

читати