Завантажити

затриматись на гастролях. Справді, велика група акторів не могла б сидіти, поки ремонтуватиметься приміщення, без діла. Це збитки, і немалі. Про все це довелося написати розпоряднику на гастролях Імберхові. А не хотілось. Писав, всупереч бажанню скоріше бачити трупу в Полтаві, скучив за нею і, до того ж, обіцяв їх сіятельству княгині Варварі ще до Нового року повернути лицедіїв у рідні пенати. А вийшло ось як. Доведеться піти і вислухати князя, мабуть, він не зрадіє, почувши про пожежу... Про все це передумав, поки оглядав понівечену завісу, прогорілу підлогу і обкурені стіни театру, і все ж — зітхнув полегшено: щастя, що старому солдатові вдалося впоратись з пожежею. Ремонт — це все-таки півділа, пережити його можна, не вперше.
23
Минуло-пролетіло півроку. Сивими порошами та заметілями прошуміла над Полтавою зима, а весна теж не загостювалась, відкотилась щедрими зливами та буйним первоцвітом, збігли з пригіркга каламутні ручаї у Рогізну та Полтавку, а звідти — на луки, до повноводої Ворскли.
Багато новин почула за цей час Полтава, по-своєму цікавих. Для Котляревського приємною несподіванкою була поштова посилка, одержана з Харкова. В ній знайшов три томи підручника з математики, що належали перу харківського вченого Осиповського. Прислав книги Михайло Остроградський в дарунок, як він писав, “учителю від вдячного учня”. У своєму листі Михайло пояснював, що Осиповський — його новий університетський вчитель і, виявляється, він добре знає Івана Петровича, власне, не його особисто, а “Енеїду”, і вельми шанує працю полтавського поета. В самому кінці приписав: “Маю надію, учителю, колись і власну працю презентувати вам... Вже дещо і зробив, звичайно, під рукою пана професора Осиповського”. Постійно маючи справу з учителями і інспекторами Харківського училищного комітету, Котляревський чув про Осиповського. Серед професорів молодого університету, де більшість були іноземці, головним чином, німці, — Осиповський, як і його видатний учень Остроградський, а пізніше лікар Іноземцев, філологи Срезневський і Потебня стали окрасою вітчизняної науки і культури. Про незвичайні ж знання Осиповського ходили легенди.
Немало в свій час натерпівшись через Михайла, поки відстояв його перед деякими учителями, Котляревський мав право нині пишатися ним, і він не забарився на першій учительській раді в гімназії розповісти про успіхи колишнього вихованця пансіону для бідних, і тут же, на педраді, передав учителеві математики Єфремову підручник: “Він вам більше згодиться”. Той, звичайно, не відмовився і був щиро Вдячний за несподіваний дарунок.
В ці ж весняні дні харківські літератори Квітка-Основ'яненко і його друг Іван Вернет надіслали Котляревському нові номери “Харковских известий”, а разом з цим — і свіжу, тільки-но видрукувану в університетській друкарні, книжку “Українського альманаху”. “Вам, дорогий учителю, — презент сей від щирого серця”, — написав на книжці Вернет. Котляревський, схвильований увагою, покартав, однак, молодого літератора: “Який я вам учитель”, але не міг не віддячити за “приємні хвилини”, які принесло йому знайомство з “Альманахом”, і надіслав харків'янам останнє, тобто 1809 року, видання своєї “Енеїди” — кожному по книзі.
Взагалі харківські піїти були завжди уважні до старшого побратима з Полтави, вважали за честь називатись його послідовниками і учнями і користувались першою-ліпшою нагодою, щоб увагу цю підкреслити. Той же Вернет — добра душа — ще на початку квітня оказією передав Івану Петровичу торік видану у Петербурзі і лише тепер одержану у Харкові “Граматику малоросійського наріччя”, писану Павловським.
Той день став істинним святом. Бажаючи розділити радість свою з найближчими друзями, Іван Петрович запросив їх до себе на вечірній чай.
Першими переступили поріг подружжя Стебліних-Камінських з сином Степаном, з'явився і Лук'янович, ледве віддихався — так поспішав — і першим його запитанням було, чи, бува, не запізнився. Пожалували молодий Олексій Капніст з губернським зодчим Амбросимовим. Услід за ними підкотив у своїй легкій кареті, призначеній для роз'їздів по місту, Білуха-Кохановський. Останній постукався Михайло Новиков.
Чемний і привітний, господар, щоб-не заважати матері, яка вже відпочивала, запросив гостей до своєї кімнати, всадовив за стіл, поставив перед кожним склянку пахучого з глодом чаю, Одарка внесла велику вазу печива і миску свіжих, тільки-но з печі, кренделиків на додачу, шуликів з маком.
— Пригощайтесь, — припрошував господар і вів мову — про те, про се, жартував, але, вочевидь, був чимось схвильований, щось інше мав на оці. Білуха-Кохановський, за генеральським звичаєм рубати з плеча, а може, по простоті душевній, сьорбнув разів кілька із склянки, витер вуса серветкою і спитав, скоса позираючи на господаря:
— На вербі грущі, а на осиці кислиці, чи не так слід розуміти вашу мову, наш дорогий пане майор?
— Або ще й так: наздогад буряків, щоб дали капусти, — невинно поморгуючи, визирнув

читати