Завантажити

при потребі, вивіряв по сонцю. Тому-то не міг Мефодій знати, як скоро після того коли задрімав, це трапилось; спросоння відчув, що нема чим дихати, чимось важким забиває дихання. Він закашлявся — і прокинувсь.
Перше, що побачив, був вогонь, полум'я; воно похапцем, злодійкувато повзло по завісі, добиралося до самої стелі, ще хвиля-дві — і добереться, вчепиться у гладко обстругані дошки, що ними підбито сволок. Від завіси полум'я перекинулось і на підлогу, вогненно-сині стріли поціляли в будку суфлера, ніби примірялись: а що там далі, під полом, під сценою.
Старий солдат за свого життя набачився чимало, в останню війну з турками був під Ізмаїлом, при штурмі фортеці не раз зазирав смерті у вічі, брав участь — і не один раз — у боротьбі із пожежею, і, скільки себе пам'ятав, жодного разу не відчував такого страху, як зараз в театрі, де він був один на один з вогнем. Проте слід віддати йому належне: страх тривав недовго, крижаною хвилею торкнувся серця — і зник, розтанув. Уже наступної миті Мефодій кинувся зі своєї канапки, на якій дрімав, і, не вдаючись у роздуми, від чого загорілось — від люльки, яка лежала на столику, чи каганця, що лише курівся, — ухопив завісу за один, ще не обгорілий край, і щосили рвонув до себе. Матерія, напрочуд міцна, не піддалась, але сили у старого солдата в цю страшну мить ніби потроїлись. Задихаючись, ледве не падаючи від задухи, він рвав і рвав завісу, ніби це був його смертельний ворог, і від того, хто переможе, залежало життя. Він розумів, що лише так він не дасть вогню поширитись, дістатися стелі, сухої, як порох, здатної першої-ліпшої хвилини спалахнути. Тоді ніщо театр не врятує.
Йому врешті вдалося зірвати завісу, власне, залишки її лівої половини, і кинути на сцену. Не жаліючи ні чобіт, ні самого себе, топтав її, мало не падав, а вогонь все ще проривався, ладен був перекинутись на куліси, на самого пожежника, а він упав поверх палаючої завіси і був готовий чим завгодно — самим собою, життям своїм, все одно — аби загасити, розтоптати, не дати вогню волі, вбити у самому початку. А той припікав, смалив бороду, випалював шматки одежі, не хотів здаватись.
І все ж Мефодій переміг. Завіса, перетворена на чорне шмаття, лежала під його ногами.
А потім він кинувся на суфлерську будку, яка тріскалась, охоплена полум'ям, ось-ось мала провалитись під сцену...
Вже добре розвидніло, вітер-пустун підсушив тротуари, деінде причесав розтріпані стріхи, а у вдовиної хати на Панянці зірвав три снопи і кинув на глечики, що сушилися на кілочках, та не збив жодного. На Пробойній з'явилися першими кур'єри-підканцеляристи. Бігли, кутались у шинельки, щоб дочасно — поки прийде начальство — потрапити у свої “присутності”. І все ж як не квапились, а не могли не помітити і не здивуватись людині, що, ледве пересуваючи ноги, йшла серединою мостової. Обкурена, у пошматованій одежі, розірваних на колінах штанях, поруділих — до білого — чоботях, вона викликала скоріше не подив, а острах, співчуття, проте ні у кого не просила помочі, не звертала уваги — і це було найдивнішим. Чиновна братія спинилась, боязко і здивовано озиралась, але поскільки людина йшла собі і йшла, вони теж бігли далі, потім у своїх канцеляріях кожен з них розповість колегам, що бачили сьогодні ранком: людина йшла з пожарища, а пожару в місті, здається, не було, у дзвони не дзвонили. Ніхто з них не підозрював, що був то театральний сторож, старий солдат Мефодій Семижон, який того ранку був на грані самогубства, тільки почуття обов'язку не дозволило вчинити над собою насильства. Він мусив спершу доповісти про все, що трапилось, пану майору, а вже тоді нехай буде все, що повинно бути, він один винен у пожежі, приніс старий дурень каганці, один поставив на столику під самою завісою, а сам влігся спати, бач, спати йому забажалось! А йому ж. вірили, людиною вважали...
Іван Петрович вже не спав. Напередодні він пізно ліг і, рано вставши, знову сів до столу, тому не Одарка і не матір, а він сам почув легкий стук у вікно. Побачивши Мефодія, жахнувся, проте вислухав його спокійно і сказав:
— Йди додому. Відпочинь, приберись.
— Не можу.
— Можеш... І спасибі тобі, Мефодію, що театр врятував.
Старий солдат не міг зрозуміти, за віщо йому ще й дякують. Він мало не заплакав і нахилився, щоб поцілувати руку пану директору, але той спинив його:
— Негоже, Мефодію, так... Йди краще додому, а я — в театр. Пізніше, коли зможеш, теж приходь.
— То я з вами, пане майор! Зразу ж. — Ніби ожив чоловік, втоми як і не було, готовий був іти, бігти, робити що завгодно, аби лише на користь справі...
Завіса справді постраждала, а суфлерська будка і підлога біля неї прогоріли, все останнє на сцені вціліло, якщо не рахувати обкуреної стелі і стін у залі — все те потрібно перебілити. Роботи, отже, передбачалось чимало, і часу на це, та ще взимку, мало піти з місяць, а може, й більше. Так чи інакше, а трупі повертатися в Полтаву під Новий рік не можна, мусила

читати