Завантажити

пам'яті.
Перегорнув кілька аркушів, дійшов до яви — возний з Наталкою. Ще раз перечитав арію возного. Що ж це? Так поспішав, що замість “возженія в крові” написав “возжеланія”. І ось знову: треба “жадний волк младую ягницю”, а написано: “жадовий волк...”. Ще кілька помилок знайшов, так дійшов і до яви з виборним, і там теж помилка: замість “кабака піднесла”, написалось чомусь — “кабана”. Виправив до останньої коми.
Він би продовжував читати і правити далі, коли раптом, виглянувши у вікно, побачив Мефодія — сторожа з театру. Той ввійшов у двір, озирнувся, постукав костуром об цеберку біля колодязя, на стук визирнула Одарка, і Мефодій пішов до неї.
Вони не встигли ще перемовитись і словом, коли на ґанок вийшов сам господар.
— До мене, Мефодію?
— До вас, Іване Петровичу, до вас, в доброму здоров'ї будьте!
— І ти теж здоров будь, Мефодію!.. Заходь. Сьогодні ранком ми з тобою в театрі зустрічались, нічого ж там не трапилось... Яка ж причина привела тебе?
Мефодій сів на стілець, підібрав чоботи так, щоб не видно було їх, огладив вуса, картуза зняв і не знав, куди покласти.
— Клади ось сюди, — показав Іван Петрович на вільний стілець, сам сів поруч — з другого боку. — То що за причина?
— Та як вам, пане майор, сказати, не про мене й річ.
— Про кого ж?
— Про Марусю.
— Що ж там?
— Та приходив учора ранком сусід Пилип Дериус до старої Ганни, приносив якісь папери і сказав, що то борг її покійного чоловіка, показав і хрещика, нібито писаногб його рукою.
— А багато боргу?
— Аж три карбованці. Де ж вона його візьме?
— Так. Ну то що?
— А те сказав: коли боргу не віддаси, то виходь з хати.
— А вона що?
— Плакала весь день. І все просила Марусю, щоб подала рушники писарчукові.
— Он як! А то чому ж так вирішила Ганна?
— Я ж хіба не казав вам? Дериус вимагає: віддай Марусю за писарчука, то й борг можна забути, і в хаті лишитись,
— Ось як.
— Саме так... І тепер хто його зна, що робити. Сьогодні вже й прийшли.
— Або — рушники, або — з хати?..
— Маруся мусила рушники подати.
— Чому ж ранком мені про те не сказав? Борг ми б той якось внесли.
— Та що ви, пане майор? Не вистачало вам чужі борги платити! Ні, я не про те, хотів просити, щоб ви почитали отой папір, бо, видиться мені, не справжня то бомага... Але й то не все.
— Що ж іще?
— Полюбовник Марусин вернувся. Саме сьогодні. Ніби почув, що вона рушники подала. Ось яка причина і привела до вас.
— А Маруся на те як дивиться?
— Вона що ж, вона сказала: коли не за Йваном, тобто полюбовником, бути, то ні за ким. Не вийде за писарчука — і квит. І хати їй не жаль... Хоча Іван сказав, що борг віддасть. У нього гроші є, заробив десь...
— Так і сказала?
— Так і сказала... Коли не було Івана, то вона інша чула, хоч і сумна, а все ж матір слухала, а тепер — ні, та й годі. І не страшні їй ні злидні, ні старцювання, а це ж так і буде, коли з хати виженуть.
— Тоді ось що; почекай мене трохи, а я зараз зберуся, та й підемо разом. Не пізно ще?
— Та ні, тільки-но розмова почалась... Ви б подивились на дівку — якому завгодно парубкові носа втре. Біля неї Іван посмілішав теж трохи.
— Це добре... Але чекай — підемо.
21
Вже добре-таки захолодало. Вдень ще нібито й нічого, сонце пригріє — і стане тепліше, а вночі погода мінялась; на ранок випадав іній, сивим сріблом вкривав дахи, дерева, паркани і довго — чи не до полудника — іскрився під скупим осіннім сонцем. Сірі густі хмари обсідали небо, з усіх сторін сунули на Полтаву, і місто тануло в глибоких тінях, на очах ставало меншим, ніби іграшковим.
Йшли дощі, вряди-годи в суміші із снігом, щедро кропили пожухлі трави на майданах і під парканами, дощаті тротуари, темні, аж чорні, від негоди.
В генерал-губернаторському домі, незважаючи на те, що в місті відчувалась нестача свічок, світла не гасили і вдень, світилися ліхтарі і при вході до канцелярії, чаділи перед будинком губернатора і поліцмейстера. При свічках починались і закінчувались заняття в гімназії. В пансіоні для бідних їх економили; зразу ж, як тільки дітей відправляли на заняття, свічки гасили, за цим пильно стежили помічники доглядача — і Діонісій, і Капітонич. Останнім часом у гостиному ряду, де, як звичайно, при потребі можна було придбати все — від цвяшка до гвоздичного перцю — а свічками стало туго, і за великі гроші не можна було купити зайвий десяток, навіть у лавках Зелінського не кожному продавали. Казали, це тимчасово, незабаром навезуть, вже он послано кілька хур у Харків і до Єлисаветграда. Але поки що їх не вистачало, і дехто перейшов на каганці та смоляні скалки. А все то — пані Розумовська. Графиня, що мала власне свічне виробництво, раптом наказала закрити його: “невигідно, дешево платять”, лишила тільки частину великого промислу для внутрішніх потреб, звідси

читати