Завантажити

разів його викликали на сцену, а він стояв біля освітленої свічками рампи і не ховав щасливих сліз. Після радісних хвилин прийшла і гіркота. В касі, коли підрахували, виявилось, що всього, разом з передплатними грішми, близько шести тисяч. Не вистачає, отже, ще двох — тих, яких вимагає графиня Волкенштейн. Закінчував він листи однаково: “Коли ви, ваше сіятельство, не допоможете, то Щепкіну доведеться їхати додому, і стане він там ще одним землеміром, а сцену залишить назавжди”.
Нікому не довіряючи, вирішив віднести листи зразу ж в канцелярію, віддати в руки Новикову. Перед тим як піти, зазирнув до матері. Вона не сиділа, як звичайно, у своєму кріслі з якимось шитвом, а напівлежала в ліжку. На простирадлі — складені хрест-навхрест руки. Почувши кроки сина, повернула голову:
— Ти?
— Мамо, що з тобою?
— Стомилась трохи. Та не турбуйся, полежу трошки — і все минеться.
— Погано?
— Ні... Ти йди, сину, поспішай. Вона все чула, все знала. Іван Петрович, схилившись над ліжком, поцілував їй руку:
— Віднесу листи і буду з тобою. Весь вечір.
— Даремно. Краще б до... неї пішов. Вона ж чекатиме, і... вона добра.
— З тобою, з тобою. А поки що — покличу Одарку, нехай посидить.
— Не заважай їй... Я сама. Полежу, подумаю. А ти повернешся...
— Я швидко. — Ще раз поцілував їй руку і вийшов до передпокою, довго стояв, слухав, та в кімнаті матері було тихо, тоді вийшов у двір, сказав Одарці, щоб кінчала полоскати білизну і зразу ж ішла до матері й сиділа біля неї, а він не забариться, швидко повернеться.
20
Минуло понад три місяці.
Битими шляхами Полтавської та Чернігівської губерній рухався обоз Полтавського театру; легка карета пана Імберха, розпорядника театру на гастролях, — у самій голові, а позаду, вервечкою, — на гарбах, мажах, просто у возах, напнутих ряднами, — реквізит, дещо з декорації і лицедії.
Рухалися неквапно. Коли траплялось з гори — швидше, а на гору — новагом, ледве-ледве, чоловіки сходили, щоб помогти коням тягти підводи. Ночували, як звичайно, на поштових станціях, а коли наздоганяла негода, нагло опускалась глупа ніч, не гребували і випадковим хутірцем або придорожньою корчмою. З третіми півнями, поки пани лицедії збирались, пили свій ранковий чай, візники встигали укласти вантаж, напнути ті ж самі рядна — і обоз рушав далі, до наступної поштової станції.
І знову тяглася безконечна дорога повз кучеряві верби над тихими ставками десь за Прилуками, через хисткі мости над Сулою чи Удаєм, повз вітряки на пагорбах побіля сіл за Пирятином, обминали болотяні зарості, на яких повагом походжали тонконогі, байдужі до всього на світі сірі лелеки.
Полтавські лицедії побували в Ромнах на ярмарку, потім у Чернігові під час дворянських зібрань, а коли зібрання закінчилися, все одно їх не відпустили, затримали ще на кілька тижнів, про це клопотався чернігівський губернатор пан Жуков, а його в свою чергу просив про всіляке сприяння гастролям сам князь Рєпнін, генерал-губернатор, і надіслав був з цього приводу особистого листа.
З Чернігівщини шлях обозові послався на Полтавщину. По дорозі додому не обминули Києва, і тут довелось затриматися тижнів три, просили про те місцеві любителі театру — чутка ж пройшла про цікаві гастролі в Чернігові; дали десяток вистав і вирушили на Кременчук — це вже ближче до дому. О цій порі там гримів на всю губернію так званий Семенівський ярмарок; за традицією, він тривав кілька тижнів, і, звичайно, збирав чимало і гостей, і негоціантів. Всі вистави на таких ярмарках давали повні збори і були для театру, як кажуть, касовими.
Після Кременчука театр чекали у Харкові. Запопадливий пан Імберх завчасно писав листи і, отже, домовився з тамтешньою міською владою про гастролі. Лише під Новий рік, а може, тижнем пізніше, полтавські лицедії мали повернутись додому, на свої зимові квартири, готуватися до нового театрального сезону.
Осінь йшла по слідах обозу. Котилося спустілим степом перекотиполе, то тут, то там вітер чіпляв його на гостре, голе вже віття дерев, і воно якийсь час гойдалося на ньому, потім зривалось і котилося далі — світ за очі, в негоду і ніч, без надії на притулок. Колись і полтавські лицедії, подібно отому перекотиполю, шукали своє щастя по світах, на ярмарках. У роз'їздах у деяких з акторів минало все життя. Тепер — ні, полтавські лицедії знали: у них є свій дім, власний, надійний затишок, він жде їх, в першу-ліпшу хвилину готовий розкрити свої обійми: приїжджайте лише. І це зігрівало у безконечних мандрах по шляхах несходимої імперії, і тракти здавались не такими твердими, як раніше...
Пряженківська їхала на передостанньому возі разом з Барсовою. Коли надокучало дивитись на подібні один на одного придорожні кущі та осики, подруги затягували пісню, а наспівавшись, повертались — вкотре — до спогадів про гастролі в Ромнах та Чернігові, переказували одна одній, як їх приймали там: були квіти, оплески, вітальні адреси,

читати