Завантажити

бодай один раз, то не повірить і далі, і — кінець. Ні, повинен з'явитись хтось інший. Хто ж? Боже мій, як він забув! Це ж роль сусіди Сивоконів — отого “статечного господаря”, що “дихати не дає” ні Марії, ні старій Ганні. І не просто сусіда, а хай, скажімо, виборний, сяке-таке, а начальство, вплив, отже, більший матиме на стару Сивокониху. Зрозуміло, і поява виборного — майбутнього свата — повинна супроводитись піснею, як це вже було з появою Марії, а потім возного. Яку ж пісню взяти? Може, оцю — “Що за гаєм...”, а може, — “Ішов козак з Дону”? Ні перша, ні друга не підійде, надто “серйозні” вони для виборного, який мусить з'явитися на кін у веселому настрої, чи то пак трохи напідпитку. Отже, пісня повинна бути ні про те, ні про се, легенька і обов’язково з усмішкою.
Кинув на столі все як було: папери, каламар, пера, чорнило хлюпнуло крапелину на чистий аркуш, він і не помітив. Піп ж це? Чи не урвався лет фантазії?.. Довго набивав тютюном люльку, проте палити не поспішав, думав, зважував. Не завжди фантазія — рідна посестра творчості — поміч, іноді каменем повисне на ногах, кроку не ступиш; в його ж випадку слід би краще життя знати. От хоч би своє місто, як і чим живе воно, що обивателя турбує, його болі й радощі мусиш знати, мосьпане, коли взявся до діла.
Либонь, він і знає дещо. От хоч би історію з продажем нареченої багатому негоціантові Онищенку. їй, бідній, ледве виповнилось вісімнадцять, а йому — за шістдесят. Тільки ж вона — дочка збанкрутілого купчика, кинутого за борги до ями, а він — багатій на всю Полтаву, з самим Зелінським рівня. Як бідна побивалась, мало рук на себе не наклала, а мусила йти: сім'ю рятувати...
А ось Новиков у ложі розповідав нову, зовсім свіжу історію, але вже іншого характеру. Такого ж віку, як перша нещасна, дочка колишнього магістратського чиновника стала дибки, не послухала ні батька, ні матері, які благали стати на рушник з відставленим майором Бурлаковим — відомим багатієм; він тричі женився і всіх трьох жінок до лікарень запроторив, всі вони і лишились в тій богоугодній установі. Дівчина сказала йому у вічі, при сватах і свасі: за ката заміж не піде, хоч ріж її, і не потрібні їй ніякі маєтності, а дарунками його гидує, і піде за кого завгодно, тільки чесного, порядного, нехай і бідного. Он яка дівка! Про цю подію в місті всі знали, переказували, додавали нових подробиць. Одні хвалили дівчину, інші осуджували: батьків, бач, не послухала, щастя свого відцуралась! Один із молодих офіцерів гарнізону послав дівчині квіти, інший — присвятив панегірика, а хтось, лишивсь невідомим, прислав багатий дарунок.
А яка ж Марія Сивокінь? Чи схожа на дочку колишнього магістратського чиновника? І схожа, і ні. Більш м'яка, боязкіша, менше твердості, боїться матір образити, порушити дідівські звичаї. Мабуть, врешті послухається старої Ганни і віддасть руку і серце тахтаулівському писарчукові. Жаль її — хороша вона, була б гарною дружиною коханому...
До вітальні двері лишались напіввідчинені, і він чув неголосну розмову матері з Тетяною. Гарно вони розмовляли — ніби давні подруги зійшлися після довгої розлуки. Мати готова була приголубити сироту, рада б, здається, саме небо прихилити, а та розуміла стару і сама горнулась, цвіла вся. Вийти до них? Спитати, чи не знають потрібної пісні? Він перервав би розмову, нехай краще сам щось знайде, може, у давніх записах — тих, що робив колись у селах Золотоніського повіту, а потім і в Полтаві чимало встиг, а коли не пощастить, то й напише — хіба не доводилось?..
І тут згадався випадок, освітився до останньої риски... Того вечора він затримався в театрі допізна, актори вже розійшлися, і лише Мефодій час від часу стугонів заслінками в печах, човгав чобітьми, гасив у залі свічки, потім і він заспокоївся.
Вийшов з театру вже сам. Місто вгадувалося за високими липами, що обступили Театральну площу, ніде ні вогника, ні просвіту, лише десь на Панянці чулося глухе, як в бочку, собаче валування. Після дощу де-не-де стояли калюжі, і в них світилися весняні зорі, зривались кудись і зникали. Обережно обійшов калюжу з остраху наступити на якусь зорю, і вже біля самого панайотівського герберга почув пісню, власне, не пісню, а мугикання, точніше, розмову — ніби людина вела мову сама з собою.
Потім побачив і самого нічного співця. Мабуть, засидівся у герберзі, пропив останній шеляг і тепер, викинутий за поріг господарем герберга, плентався не знать куди, замітав землю шапкою. Хто він — челядинець дворовий чи старий чумак — неборака? Та ось він підійшов ближче і, Котляревський почув і саму пісню, і слова її:
Дід рудий, баба руда,
Батько рудий, тітка руда,
Брат рудий, сестра руда,
І я рудий, руду взяв,
Бо рудую сподобав.
Підморгнув не знать кому, куснув сивого вуса і продовжував:
Ой по горі по Панянці,
В понеділок дуже вранці
Ішли наші новобранці,
Поклонилися шинкарці,
А шинкарка на них морг;
“Іду, братики, на

читати