Завантажити

назвав.
— Приємно чути, — вклонилась дівчина, все ще не сідаючи. — Мені про вас мій дядько розповідав, щасливий, каже, службою, а все через вас, пане Котляревський.
— У театрі вашим дядьком задоволені, — відповів Іван Петрович; слова дівчини йому явно сподобались, він вдячно схилив голову. Тоді вихопилась Пряженківська:
— А ви самі, Марусю, в театрі бували коли-небудь?
— Де ж мені, пані, по театрах ходити? Часу немає. Все робота і робота.
— А ви приходьте. Виберіть один вечір — і йдіть. А я попрошу Мефодія, щоб він вас всадовив добре. Можна, пане майор?
— Навіть потрібно. Приходьте, Марусю, не пожалкуєте.
— Дякую красно, може, і прийду.
— От і добре. А тепер, коли ви не проти, то й поговоримо.
— Ми, здається, те й робимо, що говоримо. Тільки ж, мабуть, нецікаво нас, бідних, слухати вам.
— Перед вами, Марусю, не такі вже й великі пани, ми ось з Тетяною Гнатівною прості люди, і все, що вас цікавить, чим ви живете, і нас не обходить. Про вас мені чимало розповідав дядько ваш Мефодій Савич. І я, знаєте, напросився до вас у гості. Говорив мені Мефодій, що чудові вареники ліпите.
— Дядько мій добрий чоловік... але перебільшує... Проте, коли ваша ласка, то зараз зроблю... Як вже вмію, з дорогою душею.
— Я пожартував, Марусю, нехай іншим разом, коли час буде. Ми ж не за тим прийшли до вас.
— То хоч що-небудь. Може, ви, пані, меду спробуєте? Це дядьків, він у нас пасічник. — Маруся поставила на стіл полумисок щільникового меду, а поряд з ним — глечик узвару і два кухлики.
— Пригощайтеся, я ще яблук внесу. Вони у нас у погребі зимували і добре збереглися.
— Не треба, спасибі, а от медом пригощуся, — сказала Тетяна. — А ви, Іване Петровичу?
— Та і я не відмовлюсь, бачу, мед липовий. Запахущий. Спасибі! І узвар — просто божественний.
— Прошу, будь ласка, — червоніла Маруся, їй було приємно і водночас незручно: яке ж то пригощання для таких панів?
Спробувавши меду, запивши його узваром, Іван Петрович попросив дівчину сісти теж, не стояти перед ними.
— Та я і постою. — Проте на повторне прохання і Пряженківської Маруся сіла поруч з актрисою.
— Як живеться вам, Марусю? Чи не можна б вам чимось допомогти? Кажіть, не соромтесь, — говорив Іван Петрович.
— Чого вам соромитись? — підхопила Пряженківська, помітивши, що очі у дівчини повняться слізьми. — Чого ж мовчите? Кажіть.
— Що ж маю розповідати, коли вам, певне, все розказував дядько мій; він один мене і розуміє, а от мати рідна і дядина — ні. Кожний божий день починається з одного і того ж: йди та йди за нелюба, він багатий, воли має, у нього хата велика, гроші є... А навіщо мені хата, воли і гроші? Мені б... — Не договорила, з очей покотились дві сльозини, за ними ще. Дівчина нечутно плакала, сльози самі, мимохіть лились і лились, пливли по щоках,вона ж їх ніби і не почувала.
— От цього, серденько, не треба.
— Заспокойтеся, Марусенько... Повірте, у вас все буде, бо ви така добра та гарна, — щиро, з глибоким співчуттям говорила Тетяна Гнатівна, пригортаючи дівчину до себе, погладжуючи її коси.
Дивлячись на Тетяну і Марусю — актрису і просту дівчину — Іван Петрович думав своє... Думка народилась раптово, як блискавка серед глупої ночі. Народившись, вона зразу полонила його, він відчув, як наполохано і радісно гупає серце, як йому хочеться цієї ж миті сісти за стіл, взяти до рук аркуш паперу і присунути каламар з чорнилом. Оце б зараз піти додому, не гаючись, щоб ніхто не затримував. Боже мій, це ж, мабуть, те, що йому потрібно, чого мучився, що не давало спокою ось, може, з того самого дня, коли пішла завіса і зі сцени почувся перший голос актора. Як хотілось зробити щось значне, цікаве, аби заполонило душі земляків, щоб глибше полюбили край свій, землю рідну, слово своє.
Ось тепер він знає, що має робити; працюватиме скільки потрібно, аби на сцені зазвучало те слово.
Іван Петрович раптом захвилювався, підхопився на ноги, підійшов до дівчат:
— Слухайте мене, Марусю, ви молодець, коли так робите, коли чекаєте судженого. Обіцяю вам, ми зробимо все, аби допомогти вам. Скажіть тільки, що потрібно.
Маруся підвела на Івана Петровича прекрасні, вологі ще очі:
— Хіба ж я знаю? Мати прийде, заплаче, а моє серце не камінне, і... покорюсь. Хто його зна... — І тихше додала: — Все ж таки чотири роки його нема. Де він? Може, коли б жив, то звістку подав.
— Та це так... А може, і не так. Може, він далеко і звідти не так просто писати. Та ви ж і переїхали з Павленків. Вас там шукають, а ви тут живете.
— Може бути, — сказала дівчина, — я про це і не думала... Сьогодні ж піду в Павленки, спитаю сусідів. Спасибі вам, що надоумили...
— От і добре. А ми підемо. Не клопочіться. Ще прийдемо.
— Приходьте, буду рада. І мати теж.
Пряженківська поцілувала дівчину в обидві щоки, Іван Петрович обійняв за плечі. Маруся

читати