Завантажити

кого б мова не була, але, на мій погляд, не слід нічого такого робити. Людина старалась і... помилилась. Тепер розкаюється.
— Нехай, — розсміявся Рєпнін, погладжуючи — явний знак доброго настрою — пухнасті сивуваті вуса. — Я йому допоможу розкаятись... Але ж сідайте. Ноги у вас, мабуть, крутять, як і мої?
— Трапляється, коли постою... на репетиціях.
Волконський відійшов від столу, а Рєпнін кинув йому навздогін:
— Ось чому тебе люблять солдати, Сергію, бо ти он який... все розсудив. А у мене, мабуть, нерви... Пробачте, мосьпане, зовсім забув. Говорили мені, ви приходили ранком. Чи не потрібна наша допомога?
— Так, ваше сіятельство, приходив. У дуже важливій справі. Ось лист. Прочитайте. Його вчора одержав Михайло Щепкін. Ви його знаєте, це один із наших здібних молодих акторів.
— Той, що копіював Зелінського?
— Той.
— Знаю. Гарний лицедій. Однак що за лист він одержав? Показуйте.
Котляревський дістав з бокової кишені зелений аркушик і поклав перед князем. Рєпнін прочитав його і мовчки передав братові. Той теж прочитав, але не поклав на стіл, тримав перед собою, обличчя поволі червоніло, кілька разів Волконський смикнув себе за тонкого вуса.
— Землемір їм потрібен... Як це вам подобається? Землемір, — ні до кого не звертаючись, а ніби розмовляючи з самим собою, повторив кілька разів.
— Ти, Сергію, мабуть погано знаєш деяких наших землевласників. Щось, мабуть, з твоїм зором трапилось. Ти придивись пильніше — це звичайне явище, — усміхнувся Рєпнін, йому подобалась братова розгубленість і поки що мало обходила доля якогось, нехай і не без таланту, актора.
— Але ж він — актор! Я бачив його одного разу і ще більше чув про нього. Як вважаєте, пане майор, є у Щепкіна іскра божа? — Хвилювався Волконський. — Здібності, інакше кажучи?
— Так, ваше сіятельство, і немалі, а коли їх огранити, пошліфувати, то вони засяють так, що навряд щоб хтось в ним зрівнявся і в столицях наших. Над цим ми працюємо нині, та дуже боюсь, коли б у Пані Водкенштейн потреба у землемірі не переважила над всім іншим. Актор їй явно поки що не потрібен.
— А що ми можемо зробити? — спитав Рєпнін. — Це її право, освячене законом. Пошле в свинопаси — і нічого не скажеш.
— А ти, брате, нащо тут сидиш? — Сухо спитав Волконський. — У тебе ж сила, влада в твоїх руках. Он у Франції хіба ж так живуть?.. А ти смієшся... — 3 гіркотою додав: — А ви, мосьпане, — звернувся до Котляревського, — чого мовчите? Мабуть, щось знаєте? Є вихід чи ні?
Котляревський уважно дивився на молоде енергійне обличчя генерала. Чи міг він думати, що через кілька років цьому молодикові доведеться стати перед найвищим царським судом за активну участь у декабристському русі, і цар накаже його повісити, але потім змилується і замінить смертний вирок двадцятьма роками каторги. Дивився на нього і все більше сповнювався сердечної симпатії. У свої тридцять років генерал багато дечого встиг: брав участь у війні з Наполеоном і показав себе хоробрим офіцером, був у закордонному поході російської армії, після повернення на батьківщину вступив у таємний “Союз благоденства”, дослужився до генерал-майора, став керувати однією з управ Південного Союзу. За своїм службовим станом міг би, як це спостерігалось за деякими іншими військовими, очерствіти, запливти салом, а він мав гаряче серце, сповнене турботи і любові до простого люду і його долі.
Котляревський відчув у цій людині спільника і зрозумів: генерал підтримає, допоможе, як тільки-но допоміг у справі з доносом. Відчувши це, твердіше висловив свої міркування щодо долі Щепкіна:
— Його можна викупити разом, звичайно, з сім'єю. Тоді, без сумніву, він повністю віддасть себе вітчизняному театрові...
— Он як! — вигукнув Рєпнін. — А знаєте ви, мосьпане, скільки це буде коштувати? Почувши, що ми зацікавлені в її рабові, графиня запросить, як за рідного батька!
— І все одно, брате, треба щось робити, — озвався Волконський. — В цьому я глибоко переконаний. Треба!
— А ви, ваше сіятельство, — втрутився Котляревський, — напишіть, будьте ласкаві, такого листа, щоб пані Волкенштейн не запідозрила нашої зацікавленості.
— Пронюхає. У неї ж лисячий нюх, я знаю.
— І все одно, — провадив далі Котляревський. — Напишіть. А щодо коштів, то ми в театрі вже зараз вирішили готувати спектакль — це буде загоскінський “Богатонов” зі Щепкіним у головній ролі. Вистава піде по передплаті. Всі кошти — на викуп актора. Дозвольте лише квитки на виставу оголосити дорожчими.
— Дозволяю, — кивнув Рєпнін. — Найдешевший хай буде не менше п'яти карбованців.
— Вірно, це думка, — вигукнув Волконський, радий, як дитина, цій пропозиції. — Підрахуйте, щоб виручити хоч би тисяч три, а крім того, — на всякий випадок — треба провести передплату серед купців і дворян наших. Чи відмовлять, коли я, не останній на війні дванадцятого року, звернусь до них з проханням допомогти? Не відмовлять. Ми

читати