Завантажити

повернувся. Це вдруге таке трапляється, не інакше — в прикмети вірить.
— А з ким він їздив? Не один же?
— Втрьох. Гість був з ним — його рідний брат — Волконський, і ваш помічник — Імберх. Ви ж знаєте, Олексій Йосипович — непоганий мисливець, та головне — місця знає для полювання відмінні. От і беруть його з собою...
— Спасибі, — подякував Котляревський ад'ютантові і пішов у напіввідчинені двері кабінету.
Князь був не один. Недалеко від його столу у великому кріслі сидів молодий генерал. Подумалось, що це, мабуть, і є брат правителя. Доповівши, як належало, придивився до гостя. Той теж з явним зацікавленням поглядав на Котляревського. Погляд молодого генерала і саме обличчя — сухорляве, тонке, — лишали приємне враження, і це останнє трохи заспокоїло, проте ненадовго, бо вже наступної хвилини Котляревський зрозумів — ледве заговорив князь, — для чого його так нагальне викликали.
— Виходить, мосьпане, вас можна умовити або, подейкують, і купити?
Котляревський відчув, як кров жаркою хвилею кинулась йому в обличчя; коли б це був не Рєпнін, він знав би, як відповісти на таку образу, але це був правитель краю, і, як добре знав Котляревський, невиправдано гарячкуватий, отож, комусь одному треба триматись, стриманим бути. Спокійно, дивлячись прямо перед собою, не уникаючи пронизливого погляду Рєпніна, відповів: — Не розумію, про що мова, ваше сіятельство.
— Ах, ви не розумієте? Доведеться пояснити... Скажіть, з якої причини знята “Корчма”?
Ось воно що! Тільки вчора була про це мова, а сьогодні все відомо. Донос? А що ж інше? Але — хто? Крім Імберха, з князем ніхто з служителів театру не зустрічався, отже — він, його помічник. Але задля чого?. Невже просто так — заради єдиного бажання вислужитись? Цього він раніше не знав за Олексієм Йосиповичем; здавався пристойним чоловічком, від доручень не відмовлявся, і хоч не завжди виконував їх, але дещо намагався зробити і для театру. А тут — на тобі! Нічого собі бог дав помічника! Не показуючи і виду, що знає про автора доносу, відповів:
— Не знаю, хто, ваше сіятельство, обманув вас, але мені прикро, просто жаль, що вірите кожній плітці.
— Так це плітка? — спалахнув правитель і повільно став бліднути.
— А що ж ви гадаєте? Звичайна базарна плітка. Мушу доповісти. Названа вами п'єса потрапила до нас випадково, взяли її актори, коли я прихворів трохи, знав я її мало, а побачивши, переконався, що така річ честі театрові не робить, тому і розпорядився, даним мені правом, зняти її. Більше вона у нас не йтиме.
— Така вона слабка? Але ж — дозволена?
— Дозволяють у нас іноді й помилково.. В п'єсі, як би вам точніше сказати, ваше сіятельствог присутній мотив зверхності однієї великої нації над іншою, малою, а це ж непристойно для порядних людей, тим більше, що нам, Російській імперії, ніхто з боку малих народів не загрожує. Глядача примушують сміятись з людини бідної, знедоленої. — Котляревський відчув, що повторює чиїсь слова, і згадав: це ж Савич, він так говорив! Додав уже навмисне: — Такої думки і глядачі, від багатьох чув.
Рєпнін довго дивився на спокійне, хоча і зблідле трохи, обличчя директора театру, і особливо зацікавлено — молодий генерал. Нарешті Рєпнін, якось надто нервово поправивши шорсткий стоячий комір, мундира і косячись на брата, спитав:
— А... а тепер скажіть, на яку суму пан міський голова передав театрові чек? Скільки обіцяв крісел і свічок завезти? Мовчите? Чи забули?.. Ось, мабуть, чому ви зняли п'єсу. — Рєпнін, не даючи Котляревському можливості відповісти, продовжував, але вже голосніше, з металевими нотами в голосі. — . Звольте, мосьпане, поновити її, нехай пан Зелінський не думає, що він все може, навіть і театр купити. Так і передайте. А гроші... гроші поверніть, — закінчив князь вже тихіше, відкашлюючись.
Котляревський терпляче чекав, коли князь замовкне, і тоді, коли він врешті замовк, не поспішав відповідати. Стояв перед довгим столом Рєпніна (їх сіятельство забули запросити візитера сісти), не подаючи виду, як був ображений. Князь ковтнув кілька разів зі склянки якогось напою, гидливо одсунув склянку і сплюнув в хусточку.
— Ви будете говорити?
— Але ж мені тут не дають рота розкрити, — раптом усміхнувся Котляревський. — І, крім того, пробачте на слові, ваше сіятельство, але ноги мої не дерев'яні, а, як мені здається, я тут не самий молодий, тому-то не мав би нічого проти, коли б мені дозволили сісти.
Генерал, який досі мовчав, докірливо кивнув братові, у того ж кілька разів нервово сіпнулись щоки, але він переміг себе і буркнув:
— Сідайте, ось сюди, — указав на крісло ліворуч від столу.
— Дякую, — Котляревський присів на крайок крісла. Ноги його були ще досить міцні, поки що він не жалівся, але чому, подумалось, повинен стояти, хоч би і перед правителем, чи він завинив у чому? Відчуваючи внутрішнє задоволення від того, що змусив їх сіятельство визнати свою нетактовність, та ще і в

читати