Завантажити

собору. А ще далі? Хата, куди б він постукався, коли б був сміливим. Хата Івана Петровича. Можливо, він вже повернувся від правителя і тепер все вирішено?
Тягнуло в бік Червоної площі. Йшов, робив невеличкі кроки і боявся: а раптом зустріне його, директора, і що ж він йому скаже? Зараз поки що можна хоч надіятись, а після розмови не буде і надії... І все ж він йшов і йшов, аж поки не вийшов на площу. Перед Успенським собором спинився. Широко, побожно перехрестився.
— Поможи, господи! — повторив кілька разів і озирнувся; а раптом хтось побачить і здивується: ось маєш, лицедій стоїть і хреститься перед собором... Звідси, від собору, крізь рідкий штахетник добре бачив лискучі вікна у хаті Івана Петровича.
Там нікого не було, жодної живої душі, ні біля повітки, ні біля колодязя, вікна наглухо завішані.
Нікого. Нема, мабуть, і самого Івана Петровича. Не повернувся. Ой, і довго ж вони з князем розмовляють, подумалось, невже ж не обридає? А раптом ось вийде на доріжку сам Іван Петрович, а він, Щепкін, стовбичить тут? Що тоді? Чи не краще піти звідси?
Кілька разів спинявся, довго дивився на лискучі вікна, на хвіртку, на гострий дашок хати.
Вийшов на Пробойну. Пішов і пішов. Не знав, що чекає його вдома, у “поштамті”.
17
— Де може бути Михайло Семенович? Барсов розвів руками, а Барсова, що поралась біля невеличкої грубки у сусідній кімнаті, почувши запитання, озвалась:
— Молитись пішов... Тільки в яку церкву — не сказав. Барсов — русявий, у білій сорочці, без краватки — сидів за столом, розливав чай:
— Недаремно молиться, як гадаєте?
— Думаю, ні... Князь обіцяв листа написати графині, обіцяв свою підтримку і допомогу. Треба надіятись.
— Ото радість!
— Рано ще дзвонити, але й носа вішати не слід.
— А тут “Богатонова” дамо. Теж буде копійка... — Барсов готовий уже був підраховувати, скільки дасть прем'єра нового спектаклю, і забув свої обов'язки господаря; Котляревський, посміхаючись, відставив склянку, це помітила Барсова:
— Петре, забув, що за столом сидиш? У Івана Петровича склянка порожня.
— Ні, досить. Спасибі!.. Мушу йти. Мабуть, до вечора Щепкіна вже не побачу, то коли прийде із церкви, передайте йому нашу розмову, нехай не турбується.
— Обов'язково перекажу... А може, все-таки ще склянку?
— Ні... Спасибі!
Котляревський попрощався з подружжям і вийшов до напівтемного коридора. Можна було йти додому, але ж... як пройти і не постукати до Пряженківської? Він обіцяв їй — і не раз — показати місто. Місто вони б, може, зараз і не подивились, але прогулятись — не гріх. Дав слово і Мефодієві відвідати його родичку.
Ще кілька хвилин вагався: що подумають обивателі, коли побачать його з Тетяною? Скільки було розмов, коли, траплялось, залишався після спектаклю з Катериною Нальотовою! А потрібно ж було. Хотілося, поки спектакль ще в пам'яті, показати, де вона помилялась, а де — справжня актриса. А тепер ось — Тетяна... Проте вона ж і справді гарна людина, з нею цікаво, чимало поїздила по світу, немало бачила і чула, знає і театр, хоча в чомусь більше ніж потрібно надіється на свою зовнішність, інтуіцію, а слід би — на майстерність, на вміння володіти собою... От і про це з нею має говорити — заради неї самої і театру, незручно ж при всіх повчати, актриса може і образитись... І взагалі сьогодні день гарний, повітря свіже, і він вже не пам'ятає, коли ходив просто так, ходив і дихав. Тетяна ж до того і... приємна жінка.
Вже наступної хвилини стукав — обережно, ледь торкаючись пучками дверей, щоб не потривожити когось із сусідів.
— Ви вдома, Тетяно Гнатівно?
— Вдома. Де ж мені бути, пане директор? — почулось із-за дверей. Голос дзвінкий і веселий. — Заходьте, а ні, то почекайте, я одягнуся.
— Зачекаю... там, далі, в Німецькій слободі.
— Як хочете.
Він постояв хвилину, чун, як вона вдягається, шурхотить сукнею, наспівує щось...
В Німецькій слободі вона наздогнала.
— А ось і я... — І простягла руку. Він потиснув її, а вона відповіла не по-жіночому міцним потиском, аж здивувався: здавалось досі, рука у актриси м'яка і слабка,
— Взяти вас під руку? — спитала. — Чи так підемо?
— Краще, коли візьму я вас, але не тут, он які тротуари вузькі, не станемо поряд.
Вона усміхнулась весело і безтурботно, тріпнула головою, як дівчисько:
— Куди ж підемо?
— Куди б ви хотіли?
— З вами — хоч світ за очі.
— Одначе, смілива.
— Не з полохливих.
Йшли кілька хвилин мовчки, він — на голову вищий від неї, у сюртуці, з білою хустиною на шиї, вона — струнка, невисока, у рожевій мережаній хустці, накинутій на плечі, на високій зачісці, золотистій короні, — легкий із соломки капелюшок, мабуть, з тих, що недавно привозили одеські негоціанти і торгували на ярмарку. Високі черевички постукували по дерев'яному тротуару, і в такт своїм крокам вона говорила:
—

читати