Завантажити

провела їх аж на гору, до самої Червоної площі, і довго стояла, кланялась услід...
Йшли мовчки. Тетяна Гнатівна заговорювала, а він відмовчувався, і вона не втерпіла:
— Здається, вам дівчина так сподобалась, що ви мене зовсім не слухаєте. Про що думаєте?
— Га?.. А-а, про вас, Таню, про вас.
— Жартуєте? І що ж ви думаєте, коли дозволите?
Він поглянув на неї збоку. Була зараз особливо гарна: рожеві щоки пашіли вогнем, очі сяяли, сукня гарно облягала її тонкий стан, рожева шаль відтіняла смаглявість. Вона подобалась і розуміла це. А він говорив, хвилюючись, як юнак, що тільки-но побачив світ, і він його так здивував, що від захоплення не знає, що з ним. Вона ж слухала, довірлива, добра, і все їй було зрозуміло, і теж разом в ним починала хвилюватись.
— Так це ж п'єса, Іване Петровичу!
— Не знаю ще... Не знаю. Але коли б вдалося, то перша роль була б ваша... Ви вже бачили дівчину, бачили, де живе вона і як живе.
— Спасибі, Іване Петровичу, дорогий мій, спасибі? Я щаслива буду зіграти, тільки ж дайте її.
— Хіба ж так просто це — написати?.. Мабуть, після гастролей ваших, коли повернетесь... щось і буде вже.
Дійшли непомітно до його дому. Була обідня пора. Сонце стояло якраз над Успенським собором, тепле і ніжне.
Спинились біля хвіртки. На площі — ніде нікого. Далі Пробойна лежала о цій порі теж тиха, і — ніде нікого, ні людини, ні екіпажу.
— От і прийшли. Та не знаю... чи ви... чи я. — Він вперше не знав, що сказати: чи запросити до себе, чи зайде, чи не образиться? А вона все зрозуміла, поділяючи його хвилювання, сказала:
— Зайдемо. Я ж не була у вас, а хотілось.
— Правда?..
— Познайомите з матінкою.
— Вона у мене дуже дббра, тільки слаба зараз. Але обідом нагодує.
— Посидимо у вас. Я, Іване Петровичу, давно хотіла сказати, ще з того року, коли вперше побачила вас. Я ж люблю вас... Можна?
— Що — можна?..
— Любити?
Іван Петрович поклав руку на плече Тетяні, зазирнув у очі:
— А чи відомо вам, скільки мені років?
— Ви наймолодший з усіх, кого знаю... І нічого мені більше не говоріть... І чого ви стоїте? Там, мабуть, мати вас жде — не діждеться... може, все-таки підемо?
— Підемо!
Повів її через двір — до високого ґанку, до хати. Разом ступили на чистий, вологий ще килимок перед порогом. Першою впустив її до передпокою і, прочинивши двері, побачивши у вітальні матір, неголосно мовив:
— Мамо, а це ми... з Тетяною... Знайомся. Парасковія Леонтіївна підвелася з глибокого крісла, проте з місця не рушила, стояла біля столика, дивились на дівчину очима свого сина — чорними, уважними, ба ні — скоріше серцем дивилась; а та — жінка теж, — відчувши в цьому погляді тривогу, надію і неприховану радість, підійшла і, низько схилившись, поцілувала тонку суху руку.
18
Того дня Пряженківську важко було впізнати. Коси увінчували її голівку золотою короною, усмішка на повних маленьких вустах — ніби рожа розквітла; здавалось, кожна струна в ній бриніла, радість струмувала в зеленкуватих очах, ледь прикритих довгастими віями.
І мати теж — як помолодшала. Навіть зморшки — дорогі її зморшки — навколо скорботних очей розійшлись, розпростались. На радощах сама взялася поратися біля столу, миски розставила, ложки і виделки поклала, а він попрохав — тихо, аби Тетяна не почула, — щоб не робила цього: нехай Одарка, служниця, що недавно прийшла до них, поставить що треба і прибере потім, а вона посидить з ними за одним столом. І не договорив, подумав лише: отак би кожен день і довіку — як у порядній сім'ї — разом сидіти.
Про віщо говорили? Спочатку про все потроху. Тихо, неквапно. Уважно слухали одне одного, не заважали виговоритись раптовим запитанням чи реплікою. Мати завжди вміла слухати, і Тетяна, звичайно, теж — на те вона була актрисою, до того ж і не останньою.
Мати спитала, де вони ходили перед обідом, кого бачили. Він розповів про Марусю Сивокінь з Мазурівки. “Важка доля у сироти, а серцем не очерствіла, добра, слухняна, поштива”. Мати поспівчувала дівчині і додала: “Такій дитині допомогти, бодай словом підтримати — то самому собі добро зробити”.
Розговорилась і Тетяна. Згадала, що колись і в неї був дім, як оце в них, Котляревських, і жила вона під рідним дахом. Батько — чиновник — служив, мати господарювала; жили, не розкошували, але й не бідували, і ніхто не чекав лиха, а воно не знать звідки насунуло на їх сім'ю: в один рік батько і мати померли, і лишилась Тетяна круглою сиротою. Ось тоді з явилась тітка — материна сестра — вдовиця на той час, вона і взяла сироту до себе, перед цим продавши батьківську хату. Незабаром тітка вийшла заміж вдруге, і дівча стало нікому не потрібне. Жило собі, як горох при дорозі.
Хтозна, як би склалась доля сироти, коли б одного разу в містечко — від Харкова воно недалеко — не приїхали мандрівні лицедії. Випадком потрапила Тетяна на виставу — тітка

читати