Завантажити

Еге ж, а що зі Щепкіним тепер буде?
— Поживемо — побачимо.
— А все-таки, пане майор?
— Їх сіятельство обіцяв дечим допомогти.
— Коли б йому волю, він, знаєте, як грав би?
— І я так думаю... Але ж не все так просто, важко це, повірте.
— Не кажіть, ви все можете, от тільки варто дуже схотіти. От же захотіли — і театр у Полтаві відкрився... А куди все ж ідемо? — Озирнулась довкола, спускаючись по вузькій стежці, ступаючи обережно.
— На Мазурівку. На вареники запрошували... нас.
— Нас?— Тетяна здивовано озирнулась. — Звідки їм знати, що ми з вами сьогодні розгулюємо? Це ви щось не теє, пане майор.
— Але ж запрошували.
Пройшли Монастирську. На вузькій кладці через рівчак довелося на руках перенести Тетяну, бо вона раптом злякалась і боялася ступити на дошку, покладену через потік. Коли підняв її — ненароком пригорнулась, і він почув, як швидко калатає дівоче серце, відчув на щоці гаряче дихання, побачив близько від себе лискучі, трохи зеленкуваті очі.
— Ви не кинете мене... тут? — спитала тихо.
— З чого взяли, Таню?
— Ви сказали... Таню? Ой, спасибі! — засміялась, збуджена і гарна. Він обережно опустив її на землю вже по той бік рівчака і, ніяково мружачись проти сонця, одвернувся:
— Вибачаюсь, Тетяно Гнатівно, гм...
— Не хочу чути оцього... вибачення. Ну, чи не краще — отак просто — Тетяна?
— Хтозна... не знаю... Але ж пішли?
— Підемо.
У зустрічної жінки вже на самій Мазурівці спитав, де проживає Мефодій Семижон і його родичка Ганна з дочкою Марусею. Жінка охоче показала, як краще пройти до Семижона і до Ганни, і додала, що їх, певне, дома нема, всі гуртом на базар пішли, а от Маруся — дочка Ганни — лишилась, і пан з панею її зараз побачать, вона, либонь, по воду до криниці пішла.
Вузькою покрученою стежкою зійшли вниз і там справді побачили і криницю, і дівчину біля неї. Дівчина вже налила повні відра води з цеберка і, піднявши їх на коромисло, приготувалася йти. Була невисока, може, одного зросту з Тетяною, коса спускалась до самого пояса, кругле миловиде обличчя і очі спиняли погляд кожного, приваблювали незайманою красою. Вона зійшла зі стежки, щоб дати незнайомим пані і пану пройти і, чекаючи, поки вони поминуть її, ледь схилила голову; коса лягла на вишиту сорочку, в плече врізалось круто вигнуте коромисло, вода у відрах гойдала кружала синього неба.
Привітались, дівчина відповіла і, наскільки дозволяли їй важенні дерев'яні відра, вклонилась. Незнайомі, проте, не поспішали йти далі, пані мовчала, а пан запитав, чи не знає вона, де живе Мефодій Семижон.
— Знаю, — відказала дівчина. — Ходіть зі мною, доведу до самої його хати. Ми з ним — сусіди.
— То ви, мабуть, його небога? І звати вас Марусею?
— Ви мене знаєте? — Все ще стояла на стежці, лише переклала коромисло з одного плеча на друге.
— Чули про вас і хотіли, коли ваша ласка, побесідувати. Не проженете?
— Господь з вами... Тільки ж матері вдома нема, пішли в дядиною та дядьком на базар і не скоро повернуться.
— То не біда. Ми і без них, коли дозволите.
— Коли так, то підемо. Се недалеко, ось там, за горбком, стежка повилась — прямо до самої хати нашої приведе.
Дівчина пішла попереду, гості — услід. Босі маленькі ноги, зарошені по кісточки, хутко тупотіли по моховинні, по Траві, що проросла на стежці, обходили коріння. Мимохіть Згадались молоді роки, коли він, юний канцелярист, зустрічав ось на такій стежці таку, а може, в чомусь і не схожу, дівчину, яку потім віддали заміж у Тахтаулово. Давно то було, роки і роки минули, ціла, здається, вічність, а от раптом згадалось. Маруся Сивокінь чимось нагадала ту далеку, іншу дівчину з Панянки, день той, потьмарене небо, гіркі слова: “Віддають... за іншого”. Ось доля багатьох. Жити за нелюбом, скніти, вік поневірятись. Аж здригнувся, уявивши, що ось і Маруся — гарна, ловка — теж має вийти за якогось осоружного писарчука, а свого, судженого, не бачити потім довіку...
— Оце ми й прийшли. Заходьте, прошу ласкаво. — Маруся поставила на призьбу одно відро, потім друге, ледь вловимим жестом поправила запаску. — Незамкнено.
Невелика хатина дихнула прохолодою. Бідність проглядала у всьому, у самих стінах, сірому грубому рядні на полу, в кількох полив'яних глечиках та мисках на припічку. І все ж хатина виглядала охайно, чисто: долівка рівно мазана, ніде жодної ямки чи грудки, на тих же стінах — пучки висхлих ромашок, чебрецю, горицвіту, пахощі їх нагадали сонячний степ літньої днини, спів жайвора, лугове роздолля.
— Сідайте, прошу. — Дівчина вказала на покуть — місце під божницею, що здавна вважалось почесним, на ньому сідали лише найбільш шановні гості. Проте ні Тетяна, ні Іван Петрович там не сіли, обрали собі місце на лаві, під вікном.
— Сідайте і ви, Марусю, та поговоримо. Але спочатку познайомимось. — Котляревський назвався сам спочатку, потім і Пряженківську

читати