Завантажити

присутності брата, спитав:
— Дозволите слово мовити, ваше сіятельство?
— Слухаю.
— Ніяких чеків театр не одержував, крісел і свічок теж. А пропозиція така була, але театр її не прийняв. Проте п'єсу ми зняли, точніше, це зробив я, користуючись правом директора. Останній, як я розумію, ваше сіятельство, мусить відповідати не лише за приміщення, щоб, скажімо, не текла стеля та щоб печі гріли... Ось вся правда. А тепер нехай той, хто учинив донос, прийде сюди і доведе щось інше. Між іншим, це все легко перевірити, є люди, є свідки, чек оплачується, і кожен банківський чиновник зможе підтвердити те чи інше.
Рєпнін мовчки крутив у руці давно погаслу люльку, прозоро-жовтий бурштиновий чубук її відливав тьмяним золотом, князь скоса позирав на якийсь папірець на столі, ледь нахилявся, щоб прочитати.
— Можливо. Допускаю, — сказав князь. — Але... п'єсу ви все-таки не знімайте. Нехай пан Зелінський не думає, що він все може.
— Справа не в Зелінському, ваше сіятельство, а в тому, про що я мав честь доповідати. П'єса повинна бути знята або... звільніть від обов'язків моїх... Нехай ліпше буду глядачем, ніж червонітиму перед публікою, і не тільки полтавською.
— А хто ще, крім полтавців, у нас буває?
— Театр має ось-ось виїхати на гастролі. Спочатку в Ромен, на Ільїнську ярмарку, а потім у Чернігів, там мають відбутись дворянські зібрання, і знову ж — осіння ярмарка. Надіюсь, ви дозволите гастролі?.. Це необхідно такому театру, як наш: місто ж невелике, глядачів не так і багато.
— Нехай їдуть.
— Відремонтуються тільки екіпажі — і в дорогу. Князь, зрозумівши, що його ошукано, явно був не в дусі, сердився і почував себе не зовсім впевнено, але й визнавати свою поразку не хотів.
— Покажіть все-таки п'єсу, а щодо вашого директорства, то у нас, мосьпане, і гадки не було вас звільняти.
— У вас, можливо, не було, а в мене є... коли комусь щось не подобається по службі, то винуватці подають у відставку. Всім буде легше. — Котляревський стояв на своєму. Рєпнін, який уже трохи прохолов, здивовано дивився на майора: такий, здавалось, м'який, шанобливий, а тут — твердий, незрушний. Що ж робити? Як вийти з цього досить-таки делікатного становища? Поступитись майорові? Ні, князівське достоїнство йому не дозволяло, і Рєпнін, завжди трохи гарячкуватий, готовий був сказати своє останнє слово, але тут присутній на розмові генерал Волконський, покашлюючи, торкнувшись маленьких чорних вусів вказівним пальцем, легко підвівся:
— Пробач мені великодушно, брате, але дозволь сказати і мені слово.
Котляревський зацікавлено озирнувся на генерала. Сергій Григорович Волконський — рідний брат Рєпніна, прізвище своє одержав від батька, Рєпнін — від матері. Обидва прізвища у Російській імперії на той час були знамениті, і, можливо, сім'ї не хотілось їх втрачати, дід Рєпніна по матері — у свій час відомий воєначальник — носив високе звання фельдмаршала. Сергій нині служив десь на півдні України і, як не раз говорили Новиков і Муравйов-Апостол, користувався славою високопорядної людини; підлеглі, і не лише офіцери, але й нижні чини до солдатів включно, глибоко шанували свого молодого командира.
— Дозволиш?
Рєпнін кивнув. Генерал підійшов до столу. Чимось він був схожий на свого старшого брата, але й відрізнявся — був стрункіший, мав по-юначому розвернуті плечі, відкрите обличчя.
— Але ж, брате, зрозумій, пан Котляревський правий... Я теж бачив цю п'єсу і, скажу тобі, не в захопленні. Це скоріше пасквіль на ні в чому не повинних людей, вина яких лише в тому, що вони не нашої віри. Справді, така вистава не робить честі нікому, тим більше молодому театрові. Признатись, я здивувався, коли почув, що вона йде у Полтаві, у твоєму театрі, і тому, як би там не було, я особисто її не схвалюю... Ми ж вище дикунських почуттів зверхності. Ми — сильні, то чи маємо право сміятись над слабкими, меншими від нас? А щодо пана Зелінського, то, думаю, коли б він справді віддав нещасний свій чек, то сам би і роздзвонив по місту. Він, бач, подарував театрові такі гроші. Але щось нічого не чути, у всякому разі, таких чуток поки що нема, ти сам знаєш. У тебе, брате, нема підстав не довіряти панові майору. Всім відомо, майор — людина честі і обов'язку. Він же піїт на Україні, що дано йому від бога... Отож, пане майор, вибачте моєму братові його характер. Він не має на вас ніякого серця. Чи не так?
Рєпнін тільки махнув рукою: так, він поважав Сергія, і слово його чимало, мабуть, важило.
А Котляревський мимохіть підвівся і стояв, поки генерал говорив, захоплений його ґречністю, манерою вести бесіду спокійно, з усмішкою. Коли той закінчив, він розвів руками:
— Я й не думав, ваше сіятельство, що мене в чомусь підозрюють... А все ж, коли поступають якісь відомості, то їх треба перевірити.
— Поступають, — Рєпнін зробив паузу. — Я його, сучого сина, провчу! Хай знає.
— Це ви про кого, ваше сіятельство? Проте, про

читати