Завантажити

кроки на новому місці, було дуже потрібно, він гадав, що й пан директор буде задоволений. Що ж тут такого? Театр бере неустойку, і тільки, адже інакше доведеться терпіти збитки.
Зелінський, теж задоволений переговорами, пройшов у ложу і всівся в крісла поруч зі своїми дружиною, сином та невісткою. Не звертаючи уваги на дію, що вже розгорталася, загледівши на сцені одного Щепкіна, показав йому стиснутого кулака і додав, щоб чув увесь театр:
— Ось ти в мене де! Я купив вас з потрохами... Грай тепер, хоч лусни!..
Ложа від сцени була зовсім близько, і Щепкін все те почув. Стислося в грудях, дихати стало нічим, він розгубився, не знав, що має чинити, нічого подібного в його житті не було. Стояв перед залом, перед сотнями глядачів, опустивши руки. Між тим, партнер чекав відповіді, і він мусив грати, мусив удати, що нічого особливого не сталось, він нічого не бачив і не чув. Та кожен у переповненому залі розумів: актор не глухий, і отже, все чув, і коли він людина, то спокійно ходити по сцені вже не зможе, не зможе говорити, слухати партнера, лишатись самим собою, актором Щепкіним, якого полтавський глядач встиг відрізнити від інших і полюбити. Щепкін розумів, серцем відчував: від нього чекають відповідного кроку. А він — лише актор, ні пістолета, ні шпаги в руках, його зброя — тільки слово, вміння грати.
І Щепкін заграв. Ніколи, здається, він так не грав, як того весняного вечора...
Зелінському було байдуже, що відчуває лицедій, він своє сказав — а там хоч трава не рости, обернувся до сцени потилицею — ще один ляпас, розмовляв з дружиною — розгодованою дамою у світло-бузковій сукні, схилявся до маленького, як розкритий пелюсток, вуха невістки, і теж щось говорив, і ті хихотіли, прикриваючись мережаними хусточками. Сам Зелінський, відкинувшись у кріслі, погладжував опуклий живіт і золотий на ньому ланцюг від годинника. Син негоціанта безперестану чимось закусував, жував, обличчя його лиснілось під жовтим світлом свічок. Зайняті собою, на сцену вони не дивились, були переконані: в театрі не обов'язково стежити за дією і стомлюватись, важливіше — показати себе, свої сукні, прикраси, похизуватись ними.
Раптом — саме раптом, бо цього ніхто не чекав — зал здригнувся від оглушливого реготу. Дехто з глядачів тикав пальцем у бік ложі Зелінських. Один із купців Алексєєвих, давніх конкурентів пана Зелінського, сидів у передньому ряду і від реготу аж падав з крісла, та несподівано щось згадав, закотив полу сюртука, видобув із кишені досить тугий гаманець і швиргонув його на сцену до ніг Щепкіна — так колись глядачі, звичайно, ті, що мали змогу, висловлювали своє захоплення грою актора. Услід за Алексєєвим ще хтось кинув гаманець. Потім ще... Ось тоді сім'я Зелінських звернула увагу на те, що робиться на сцені.
За десять кроків від них ходив корчмар — ні, не корчмар — копія пана Зелінського. Актор накульгував на ліву ногу, як це робив і негоціант, скалив то одне око, то друге, ніби його сліпило сонце, підборіддя пнув далеко наперед, а руками розмахував точнісінько так, як це робив міський голова, коли лаявся зі своїми прикажчиками у лавках та магазинах.
Зал гримів, його розривало від реготу. Хтось вже кричав, щоб його випустили з ряду, у нього в животі кольки і він не може далі терпіти, інший сповз під крісло і постогнував там, не в силі сміятись.
Першими, однак, вискочили з театру Зелінські — сам голова, за ним — дружина, потім — і молоді. Услід їм котився і котився регіт, підхльостував, гнав, підштовхував.
Зелінський, не тямлячи себе від обурення і люті, відіслав сім'ю додому, а сам лишився в театрі, подався за куліси, никав із кутка в куток, питаючи акторів, де сидить Барсов, він хоче його негайно бачити. Того ніде не було, і Зелінському показали двері директора.
— Він тут, заходьте, — сказав Мефодій, який нагодився на ту хвилину за куліси.
Зелінський кинувся у вказані двері, штовхнув їх і, важко сопучи, в розхристаному сюртуці, з вислими бакенбардами і осовілим поглядом, спинився на порозі.
— Що ж це робиться, пане... е-е, майор? З-за столу назустріч Зелінському підвівся Іван Петрович, здивовано видивився на несподіваного гостя:
— Пройдіть, будь-ласка, і сідайте. Коли гість сів, Іван Петрович спитав:
— Що ж трапилось, добродію?
— Ви ще питаєте!.. Це ж чортзна-що!.. Ваш Щепкін...
— Зрозуміло. Я, пане Зелінський, заборонив йому копіювати кого б то не було, а якщо він це зробив...
— Зробив!.. — Верескнув Зелінський. — Привселюдно! І кого ж скопіював? Міського голову... Бачте, я трохи накульгую на цю ось ногу, то з того сміятись? А головне ж — мені обіцяли. Я заплатив. Я почав Театральну мостити. Я меблі обіцяв вам і свічок трохи. А вони ось так віддячили.
Котляревський, нічого не розуміючи, дивився на пониклі плечі негоціанта, на його побляклі щоки, дзьобатий ніс. Хто і що обіцяв? Які меблі? Які свічки? І до того ж — гроші?!
— Не розумієте? — Зелінський іронічно

читати