Завантажити

примружено дивився на опливаючу свічу, а вона ось-ось мала догоріти, лице правителя здалось ще більш жовтим, ніж видалось спочатку, та мигнула свіча вогником, потім друга — і обличчя ожило, рум'янець заграв на щоках.
— Бачите, який я зараз, ноги крутять — на негоду, мабуть. А хочу ж теж побачити театр наш.
— Вам би поїхати на теплі води.
— Поїдемо якось... А тепер, поки можу ходити, покажіть мені театр... Чи не занадто довго займаєтесь репетиціями? П'єса ж готова, її раніше грали, то чого ж баритись? Зробіть ще одну-дві репетиції — і з богом. От хоч би завтра, в неділю.
— Але ж, ваше сіятельство, хотілось ще кілька разів прогнати. Сцена у нас не схожа з харківською, більша трохи, треба і текст завчити як слід.
— Це ж який текст, мосьпане? Хіба актори ще й досі його не знають?
— Знають, але не всі... однаково, — не зовсім впевнено відповів Котляревський. Навіщо князеві знати, що він, директор і режисер, вніс на свій розсуд деякі зміни до тексту?
Рєпнін раптом заговорив про інше:
— Якось ми зустрічались з князем Лобановим-Ростовським, моїм попередником у Полтаві, згадали і вас. І що ж він розповів? Виявляється, ви, мосьпане, колись у дванадцятому році зуміли за сімнадцять днів сформувати кінний козачий полк, а давалось цілий місяць. Вдвічі швидше виконали доручення, та ще яке! Полк сформувати — не жарт. А тут, пробачте мені, якась комедія, і ви не можете її прогнати трохи швидше... Мої Варвари незабаром проїдять мені пліш, і ви будете в цьому винні, бо йдеться про вас, мосьпане, і театр... Невже ж таки не в силі підігнати панів лицедіїв і завтра вже оголосити про відкриття?..
Похиливши голову, Котляревський слухав князя, розмірковував. Звичайно, він зміг би знайти десятки причин, які не дають права відкривати театр на кілька днів раніше. Він міг би сказати, що пан Угаров, ніби навмисне, плутається в кількох фразах, як школяр, не розмовляє на сцені. а виє, як і раніше, і Пряженківська збивається подеколи на “високий штиль”, те ж саме і за Городенським водиться, та й Щепкін не зовсім позбавився методи Штейна, хотілось їм ще раз розповісти, як ось він, Котляревський, розуміє гру актора, як він, коли б грав, виходив на кін. говорив, сидів, слухав партнера. Хотілось. Та для цього потрібен не один день — хоч би тиждень якийсь. Але ж — Варвари наполягають, вони хочуть скоріше бачити театр відкритим, мабуть, і князеві нетерпеливиться. Що ж поробиш? Він складе з себе відповідальність за першу виставу, ставитиме її завтра, в неділю, о шостій годині вечора — і хай простять йому глядачі, що у виставі багато дечого залишиться харківського, породженого театром Штейна.
Котляревський підвівся, як це робив завжди, коли мав щось важливе доповісти князеві:
— Ваше сіятельство, — заговорив тихо, але твердо, — завтра о шостій вечора, як ви зволили побажати, наш театр відчиняє двері для відвідувачів. Прошу вас і сім'ю вашу вшанувати театр, всіх акторів і прийти на першу виставу. Все буде готовим.
Князь перестав бавитись ланцюжком, підозріло поглянув на строге обличчя гостя:
— Ви певні? Все буде готовим?
— Зроблю все можливе.
— Ну що ж, іншої відповіді я й не чекав. Впізнаю майора Котляревського... Спасибі! Ви мене врятовуєте від моїх Варвар. Завтра будемо в театрі... В добрий час!
— Дозвольте йти?
— Прощайте!
Котляревський вклонився і чітким кроком, який, правда, глушив килим, пішов до виходу; вже на “порозі, в напіввідчинених дверях, знову повернувся до князя обличчям і ще раз вклонився.
14
Вже більше місяця минуло з часу відкриття театру, а в Полтаві й досі згадували, як це відбувалось, хто був на тому вечорі та що говорилось, багатьом припали до серця слова майора Котляревського — доглядача пансіону для дітей бідних дворян і директора театру. Мало говорив, але ж — як! “Шановні панове, дорогі друзі, полтавці! З святом вас, з відкриттям театру! День цей ніколи не забудеться, в нащадках житиме спогадом, як один з найсвітліших днів нашої історії. Можемо вважати себе щасливими вже по тій одній причині, що стояли біля самої колиски нашого театру...” Слова ці хвилювали, озивались до серця, підносили у власних очах, робили Причетними до справи, яка — це відчувалось у настрої присутніх — справді ставала знаменного і своїм значенням сягала далеко за межі губернського міста, робила честь усій Україні...
У гімназії, де Іван Петрович вважався простим служителем, та ще й не першого ступеня, вчителі Бутков і Рождественський після пам'ятного вечора беззастережно віднесли Котляревського до кращого вітії міста (вони не відали, що “простий служитель” вже й справді обраний вітією місцевої масонської ложі), їх підтримали Єфремов, Вельцин і, звичайно ж, давній приятель і шанувальник доглядача — вчитель малювання і креслення Сплітстессер. Навіть законоучитель підтакнув: авжеж, це так, давно відомо. Отець Георгій мимохіть згадав, як той-таки доглядач, можна тепер вважати, виручив його,

читати