Завантажити

нашийний платок, елегантно вив'язаний великим вузлом, привітний, свіжий, ніби й не було неспокійної, майже без сну, ночі, і це зразу помітили і оцінили до всього уважні лицедії. І все ж у перші хвилини цієї ранкової зустрічі вони почували себе досить скуто: до цього дня ніхто із відомих їм антрепренерів не говорив з ними ось так, як цей елегантний пан, що віднині мав у них бути за директора, тобто людини, від якої чимало залежало в їхньому житті. Він запитує, що вони думають про майбутні вистави, що хотіли б грати? Химерне запитання, але так приємно почути його, може, і справді збудуться заповітні сподівання і кожен зіграє те, що хотів, про що мріяв? Та невже ж можна отак зразу про це й сказати?..
І тому, не відповідаючи на прямо поставлене запитання, вони — важко сказати, хто перший — поцікавились насамперед умовами їхньої роботи, хоча про це вже мали розмову з помічником директора паном Імберхом ще в Харкові, перед від'їздом до Полтави. Та одна річ — Імберх і зовсім інше — головний директор. Котляревський не загаявся з відповіддю, зразу ж і сказав, що про це вони вже знають від Імберха, він же, директор, тільки підтвердить його слова. Загадково посміхаючись, Угаров, який, на противагу всім останнім, почував себе досить незалежно, забувши, що кілька хвилин тому, спізнившись на бесіду, мусив почуватися не зовсім зручно, спитав, а чи не попросять їх, акторів тобто, з квартир. Пряженківська додала, що ось вона теж встигла почути: з Чернігова має повернутись головпоштамт, і тоді доведеться звільняти, як сказав Угаров, їхні “хороми”.
— А де ви про це чули? — спитав Іван Петрович.
— Тут ось, біля театру, зустрілась мені незнайома жінка, розговорилися — вона і сказала.
Пряженківська довірливо усміхалась, усмішка надавала и обличчю ще більшої миловидності, чого не міг не помітити спостережливий Котляревський, а до того ще й довгий пильний погляд, від чого не важко, коли б не природна витримка, втратити і рівновагу, змусити хоч би замислитись. Але Котляревський, якому, напевно, адресувались і посмішка, і погляд, не зрадив собі, навіть тон його не змінився. Співчутливо усміхнувшись у відповідь, він сказав, що, крім випадкових зустрічних жінок, у театрі є ще дехто, от хоч би директор оного, отож, коли у панів лицедіїв виникнуть якісь утруднення або сумніви, вони першої-ліпшоі хвилини можуть звертатись не тільки до випадкових знайомих, але так само до директора. Що ж до будинку, в якому нині вони живуть, то йому, директору, відомо дещо інше: будинок цей справді віддано театру, і нікому, крім акторів, поки існує театр, у ньому не жити, це розпорядження їх сіятельства князя Рєпніна.
Чемно відповівши Угарову, а заодно і Пряженківській, дав зрозуміти, що не слід ні тепер, ні в майбутньому надавати якогось виняткового значення чуткам, акторам слід мати свою думку і нею дорожити.
По суті, це було тонко висловлене зауваження, і Пряженківська готова були спалахнути, образитись, але стрималась: надто вже чемно вів розмову пан директор, та і в логіці йому не можна відмовити, як не можна на нього і ображатись, розповіді про нього, почуті там, у Харкові, не йшли ні в яке порівняння з тим, що побачила сама.
І все ж таки десь у потаємному куточку серця затаїла щось подібне до жалю, легкого смутку, а може, трішечги і образи: могли б, пане директор, і пожаліти її — жінку, одиноку, не зовсім щасливу, якщо не сказати більше, і, може, ж таки не позбавлену якихось здібностей і своїх, скромних нехай ...принад. Пождіть же, вона сьогодні стерпить, а колись прийде час — і згадає, подумала Пряженківська, зовнішньо нічим не виказавши свого ставлення до почутого: як-не-як вона актриса і вміла, коли хотіла, себе тримати.
— Так хто почне, панове? — питав директор. — Часу у нас зайвого нема, отож — сміливіше!
— Дозвольте мені? — підвівся Барсов.
— Прошу, але сидіть, адже так — зручніше.
— Дякую. — Барсов присів на краєчок крісла. Він був ще порівняно молодий, може, трохи старіший Щепкіна, а грав, і досить успішно, порівнюючи з іншими, і героїв, а коли потрібно, і резонерів. Колеги прислухались до його слова: в останній рік все частіше, коли, траплялось, Штейн був відсутнім, Барсов провадив репетиції. Цікавою актрисою була і його дружина — Софія. Вона, як зайшла до залу, не зронила і слова, уважно слухала і директора, і колег. У дорозі трохи застудилась і тому, кутаючись у теплу шаль, мовчала, берегла горло.
Барсов згадав минуле трупи, тоді доводилось грати хтозна-що, розбавляли п'єси танцями та піснями, вставляли інтермедії, аби тільки залучити глядача. А глядач, як навмисне, не сприймав хитромудрих прийомів Штейна і в театр ходив мало, от тільки на ярмарках та під час дворянських зібрань глядачі траплялись. Але які глядачі! Приходили здебільшого ті, які після денної біготняви прагнули трохи спочити, випити пляшку горілки з приятелем, побесідувати, не зважаючи на те, що відбувається на сцені. Актор говорив про це з болем, і тепер він радий, що можна

читати