Завантажити

продівувала.
— Це, бабо, діло тонке, не знаю.
Він похрестився на ікону в кутку, потім крякнув, дістав з-під лати чисто обструганий ціпок і переступив поріг; Явдоха, висунувшись із-за комина, похрестила його на дорогу.
На вулиці було тихо, ніде жодної живої душі. Мазурівка спала ще. Ранній світанок розсипав над нею дивні барви: де бірюзову, а де синю, в іншому місці — світло-сіру, а в Полтавці, що пересікала Монастирську вулицю, розвела рожеву. Вузький місток через річку прогнувся під мазаними чобітьми, жалібно пискнули дошки під закаблуками, Мефодій подумав, що не завадило б підправити місток, покласти ще один ряд дощок. Добре було б, та кому про те болить? Пан Зелінський — міський нині голова — мабуть, і не знає про місток, пішки не ходить по місту, а все більше розкочує у кареті, де вже йому додивитися до якихось містків; людей, які б ткнули його носом в оце місце, теж нема, бояться чиновники говорити, якби потім служби не позбутися — все може міський голова, не раз про те говорили люди, і Мефодій — не глухий — чув розмови...
Собака в провулку гавкнув услід кілька разів, а тонкий колодязний журавель шугонув над самою головою — мало не зачепило цеберкою, вона гойднулась туди і сюди, і він мимохіть прискорив крок: пронеси, господи!.. Коли підходив до Німецької слободи, сонце вже викотилось із-за дальньої степової могили, прослало золоту дорогу до міської околиці. Тут і загледів досить велику, якщо порівняти з хатами, споруду, що виходила на величеньку площу, по той бік площі — за рядом тополь — виднілося ще одно приміщення — трохи менше, ніж перше, проте теж не маленьке — довге, приземкувате.
Причин ходити в Німецьку слободу у Мефодія ніколи не було, і по суті він прийшов сюди вперше за останні кілька літ, власне, не пам'ятав, коли був тут востаннє; тепер, спинившись перед парадним входом міського театру, перед двома лойовими ліхтарями на стовбах, дивувався високим дубовим дверям, і стрілчастим, синім і червоним склом заскленим, вікнам, і тим самим ліхтарям незвичайної якоїсь фігурної роботи. Добре надивившись на все це, дістав з кишені кисета, запустив дві пучки і, видобувши звідти добру понюшку тютюну, запхнув її в зарослий шорстким волосом ніс. З задоволенням чхнув, і зразу ж полегшало в грудях, вдихнув побільше повітря і зібрався, було, знову чхнути, та не встиг: хтось вголос побажав йому доброго здоров'я.
Озирнувся: площу пересікав незнайомий пан — у фризовій шинелі, трикутному капелюсі з чорним султаном. Офіцер!? А так — офіцер, хоча і без погон, а зразу видно військового — по рівній поставі, твердому кроці. За звичкою, підтягнувся, клацнув закаблуками і кинув руку під. козирок — єдине, що підтверджувало його солдатське минуле.
— Дякую, вашбродь!
— Солдат?
— Солдат... у відставці.
— Не набридло ногу тягнути?
Мефодію здалось дивним: офіцер, а питає, чи не набридла служба, однак тон, погляд незнайомого приваблювали; у старого відлягло від серця, і він сказав:
— Звик, вашбродь, а коли по правді, то... — і затнувся, не договорив. Офіцер несподівано посміхнувся:
— Коли по правді — набридло? Так? Зрозуміло. Одначе, що привело солдата в таку годину до театру? Не спиться?
— Так точно... А прийшов у справі. До головного, до самого, хотів постукатись, та, мабуть, ранувато, доведеться чекати... В службу хотів проситись.
— В яку службу?
— В сторожі щоб, куди ж мені ще?... Або печі топити, та що завгодно, ми, служиві, звиклі до всього.
— Мабуть, хтось порадив прийти?
— Є у мене друзяка давній, Капітоничем дражнять. Може, чули, у пансіоні, у самого Котляревського служить? Він мені і порадив.
— Знаю. Добрий приятель у вас. Йому можна вірити. А щодо сторожа, то, справді, такий потрібен. Можна сказати, навіть дуже, в цьому Капітонич не помилився.
— Так можна, вашбродь, звернутись до головного? Ви його знаєте?
— А ви вже звернулись... Як вас величати?
— Мефодій Семижон, колишній солдат десятого драгунського полку.
— Отак. Виходить, ми — драгуни, хоч і колишні? Я теж з драгунів. Ну що ж, можна вважати: віднині ви на службі.
— Невже? — Мефодій витріщився на офіцера. — Так ви оце і є той самий — головний?
— Той самий... Та не бійтеся, все гаразд. От підемо, і я покажу вам вертеп наш... А заодно і про себе розкажете, де живете та з ким.
— Боже правий, та я з дорогою душею... — На радощах, що він уже прийнятий, Мефодій розговорився. — А моя Явдоха, сказать, сожительниця, та і сестра її, Ганна, вговоряли: не візьмуть, не ходи, старий вже. А ми ще козаки, ого-го! Тільки одна небога моя, Маруся, та вірила, що візьмуть. Сердешне дівча, скажу вам, пане, нема такої на всій Мазурівці. Роботяща, привітна, слухняна, хоч, може, і не така вже писана красуня, та що з тими красунями робити, хай їм всячина, їм на умі гулянки та всіляке інше, а от такі, як Маруся наша, — пошукати, та не знайдеш, тільки нещаслива, скажу вам. Немає

читати