Завантажити

би попередити. Тоді — що?.. Хвилюючись, намагаючись не показувати свого стану, постукався в парадні двері княжого палацу; його зразу ж провели на другий поверх — у домашній кабінет господаря.
Ступивши на поріг, у мить одну оглянув і високі вікна, наглухо зашторені, у важких темної бронзи шандалах грубі бездимні свічки. Пахло ліками: настій валер'янового кореня впереміш з якимись травами. Так і є: князь нездужав, ось чому запросив до себе, додому. Він здавався жовтим, а можливо, та жовтизна на високому чолі і плоских щоках — від золотистих штор і такого ж кольору килима-, що відливав у світлі свічок ромашкової густоти ворсою. Князь сидів у зручному вольтерівському кріслі, ноги кутав хутряною повстю. Праворуч від крісла на столику світився прозорою порцеляною глечик з якимось питвом і тут же, під рукою, лежала розкрита зеленим оксамитом обшита тека. Почувши кроки, князь підвів голову від теки і, побачивши гостя, кивнув:
— Проходьте і сідайте... Ось сюди, ближче, — вказав на крісло поруч з собою.
Розмова тривала порівняно недовго. Іван Петрович розумів: затримуватись, коли господар почуває' себе не зовсім добре, нетактовно, про це, до речі, говорив і служник, коли вів його коридорами, але тоді не надав значення його словам, не дослухав їх. Вирішив про себе: ніякі свої справи не згадуватиме (а яка ж нагода трапилась), вислухає князя — і попрощається.
Рєпнін закрив теку, відсунув її далі, на самий край столу, якусь хвилину дивився на гостя, ніби вперше бачив. Гість тримався підкреслено стримано, терпляче чекав на слово господаря, нічим не видаючи свого стану. Князь ледь помітно посміхнувся у густі сивуваті вуса:
— Мабуть, думаєте, для чого покликав так несподівано? Поясню: з'явилась думка, що не дочекаюсь я вашого запрошення відвідати театр у день його відкриття. Осмілився нагадати.
Князь іронізував; директор мусив би хоч раз доповісти, як ідуть справи театральні, а він, бач, чекав виклику. Іван Петрович відчув, як кров кинулась в обличчя:
— Винний, ваше сіятельство, але зрозумійте: в ці дні не мав хвилини вільної, весь час, як білка у колесі: то в театрі півдня, потім біжу в пансіон, і там мушу лад дати, хоч з годину побути. Але мав на увазі не пізніше понеділка про все вам доповісти, отож, не карайте, а помилуйте, завжди пам'ятаю ваші милості.
Князь погрався золотим ланцюжком від годинника, усміхнувся:
— Хто вам сказав, що вас збираються карати?.. Ні, думка у нас інша: подякувати вам за вірну службу... Але ж, мосьпане, нам би хотілось знати, коли маєте намір відкрити театр і якою п'єсою?
— Мені здається, ви знаєте п'єсу. Це “Козак-віршотворець”, нею гадаємо і відкрити.
— Знаю і автора. Ще в молодості зустрічались, князь Шаховський людина цікава. Це добре, що взяли його. А чули, до речі, скільки цей муж сотворив п'єс?
— Щось біля сотні?
— Мабуть, більше. Місяць — і п'єса, а то і дві, та ще й у віршах... А які рєчі потім збираєтесь ставити?
Котляревський дістав з бокової кишені аркуш цупкого паперу, розгорнув його і поклав перед князем.
— Ось тут, ваше сіятельство, список п'єс, які самі актори назвали.
— Самі актори? А ви ж як?
— Я теж не проти.
Рєпнін присунув до себе аркуш поближче, потім відсунув і придивився.
— Ну що ж, я теж не заперечую... А от що маєте взяти з Крилова? Тут ви пишете — Крилов, а назву не вказали.
— Не вирішили, ваше сіятельство, ще подумаємо. — Подумайте, та як слід, щоб ми, чого доброго, не посварились потім. — Князь говорив без тіні усмішки, і все ж почувалось: він задоволений. Помовчав, перебрав кілька кілець золотого ланцюжка.
— А що актори? Задоволені квартирами?
— О, ваше сіятельство, дуже: зручно, тепло, і поруч з театром, і тим вони мусять бути вдячні лише вам. Ось тільки... — похопився було і прикусив собі язика: адже не мав наміру сьогодні звертатись до правителя з просьбами, та слово сказано. Князь поглянув запитливо, чекав: говори ж, пане майор, коли почав. Довелось пожалітись на міського голову Зелінськрго. Імберх ходив, та даремно; сам теж третього дня був у голови. Мова йде про те, щоб якось замостити Театральну вулицю, бо коли підуть дощі — там не тільки пішки, але й волами не виберешся з багнюки, та й площа мала б бути кращою: як дощі — калюжі стоять, аж поки не висохнуть, нема стічних рівчаків. Обіцяв пан Зелінський щось зробити, та поки що і пальцем не ворухнув.
Після паузи, яка трохи, може, і затяглась, князь присунув до себе теку, щось помітив на аркушику і сказав:
— Зробимо, хоч мушу зауважити: де ж ви були раніше? Вулицю замостити — хіба ж це проста справа?
— Розумію, проґавив. За клопотами світу білого не бачив. Самі репетиції скільки часу забирають.
— Мені вже говорили, що ви по дві репетиції робите в один день. Це добре, але... коли ж від репетицій перейдемо до діла?
— Днів за три-чотири, в середу, думаю, відкриємось.
— Аж у середу? — Князь

читати