Завантажити

вибрати п'єсу, яка стане окрасою театру.
Барсову зразу ж заперечив Угаров. Він твердив, що кожному спектаклю потрібен і танець, і пісня, і тому хто знає чи так уже неправий був колишній антрепренер. Як можна, скажімо, грати тих же Аблесимова, Ніколаєва чи Шаховського без цих невинних додатків? Він особисто за те, щоб і далі у виставах стогнали під черевиками танцюристів підмостки. Потрібен і сміх, обов'язково потрібен. Угаров грав здебільшого комічні ролі і, звичайно ж, вважав, що без комічних сцен театр існувати не може.
Викинув вперед довгу худу руку, вона висунулась із сюртука майже по лікоть, ось-ось зачепить когось, а довгий ніс дзьобом клюне сусіду, який сидів перед ним. Щепкін не витримав, скочив на ноги і мало не закричав; він клекотів, від обурення ковтав слова, та хвилиною пізніше під заспокійливим поглядом директора трохи вгомонився. Він докоряв Угарову за коротку пам'ять, за те, що в нього сім п'ятниць на одному тижні. Як же ж так! Всім відомо, чому вони не вжилися зі Штейном, адже той мав намір перетворити їх, драматичних акторів, у танцюристів. йому потрібен був не театр, а балет, і тільки балет. Звичайно, це не значить, що він, Щепкін, проти музики і пісні, але всюди повинні бути розумні пропорції. Отож, закінчив Щепкін, він згоден з Барсовим, тільки жаль, що колега не назвав жодної п'єси, яку б він хотів грати.
— А ти сам що пропонуєш? — Спитав Барсов.
— Я? Що ж я? — Щепкін розвів руками, мовляв, що ви хочете від нього, але тут просяяв, згадавши щось. — Ні, чого ж, я був би радий зіграти, скажім, у “Недоростку” Фонвізіна яку завгодно роль, хоч і Митрофанушку... І я зовсім не проти “Мельника”, “Збитенщика”.
— А що скажеш про п'єсу Загоскіна? — спитав Городенський. — Про його “Пана Богатонова, або Провінціала у столиці”?
— Вірно, і цю п'єсу я б узяв...
— А “Ябеду” забули? — озвалась Пряженківська.
— І “Ябеду” можна. Навіть треба!
— Тим більше, що автор, як я чула, тепер наш, — додала Алексеева. — Адже він жив у Полтавській губернії? Чи я помиляюсь?
— Ні, паніматко, ви не помиляєтесь, — кивнув Котляревський. — Тільки чому ж “жив”? Він живе і зараз. Василь Васильович, коли почує, то приїде на виставу. В Полтаві його сини живуть, вони і дадуть йому знати. Цікаві, до речі, молоді люди.
— Ви нас познайомите? — спитала Алексеева і зарожевіла, кругле обличчя її ніби вогнем зайнялось. Запитання вирвалось у неї мимохіть, вона вже й сама не рада була. Деякі з присутніх іронічно зауоміхались, а Пряженківська здивовано звела густі брови:
— Ти що?
— А що? Нічого.
Сонце в цю хвилину нарешті ввірвалось у залу крізь стрільчасті вікна і залило золотом всю підлогу перед столом директора, і його самого, і всіх, хто сидів неподалік — ту ж Алексееву, Пряженківсвку, Щепкіна, Городенського...
— Вони справді хороші хлопці, — сказав Котляревський цілком серйозно. — 3 ними цікаво познайомитись, та вони самі не забаряться прийти до театру, ось тільки відкриємось. — Він помовчав, чекаючи: може, ще хтось що-небудь додасть і, поскільки говорити охочих не було, продовжував: — П'єси, які тут названо, стануть основою нашої роботи на ближчий час. Я б додав ще, якщо ніхто не буде заперечувати, шеріданівську “Школу лихослів'я” і одну із п'єс Крилова, ми ще побачимо, яку саме... А тепер ще одно. Якою п'єсою відкриємось? Вона мусить бути із готових.
— Чого тут думати? — запропонував Городенський, — треба взяти “Козака-віршотворця”. Ми ж грали його недавно.
— Вірно, — кивнув Барсов. — Прогонимо на новій сцені кілька разів — і все.
— Згоден. Тільки одно зауваження. Як вам текст п'єси здається? Він нікого не турбує?
— Жахливий текст, — сказав Щепкін.
— Тоді, може... поправимо?
— А ви зможете?
— Спробую.
— Виправляти текст? — хмикнув Угаров. — А хто казав: текст — це закон для актора? Не ти, Щепкін?
— Тут зовсім інша справа, як не розумієш?
— Звичайно, ти все розумієш, а нам, грішним, нічого невтямки.
— Ви, пане Угаров, по-своєму праві, але ж ми від тексту не відступимо, тільки в окремих місцях підправимо, — сказав Котляревський.
— Ваша справа. Тільки... побачимо.
— Ну от і добре... Тепер можна зробити перерву години на дві, до обіду, а по обіді, я думаю, почнемо репетицію, першу нашу репетицію.
— Так зразу? — спитав Павлов.
— Чого ж тягнути? За кілька днів маємо відкрити театр. Час квапить, панове... А поки що — всі вільні.
Актори один за одним полишали зал. Останньою виходила Пряженківська. Вона вже стояка на порозі, роздумувала щось своє, повинна була ступити за поріг і... вернулась.
— Вибачте, прошу, моє дурне запитання. Я винна, це я добре розумію, такий капосний характер.
Котляревський не чекав такого і здивувався: які думки обсіли цю акуратно зачесану голівку? Що її турбує? Він мимохіть замилувався граціозною поставою актриси, легкою, невимушеною, тільки очі, сірі,

читати