Завантажити

судженого, сказати б, він є, а коли отак подивитись, то і немає... Вона ж чекає і всім відмовляє, а сватались і хороші люди... От і зараз. Та простіть, пане, розговорився, воно вам ні до чого про те знати.
— Що ви! Розказуйте, я вас слухаю. — Котляревський вів старого солдата від кімнати до кімнати, показував, де дрова лежать, де печі, які потрібно топити, де каганці, свічки, підсвічники.
— А скажіть, швейцаром ви б не хотіли бути?
— Ким? — Мефодій пошкріб у потилиці. — Я б усім був, а от швейцаром... Простіть, пане, але ж я православний, а не якийсь там швед, чи то пак, швейцарець.
Котляревський весело поглянув на Мефодія і нічого не відповів, повів далі, а потім вже на виході сказав:
— У другу віру я вас не кличу, це така служба: бути головним ввечері, коли люди приходитимуть до вертепу стояти на дверях, пропускати одних, а інших, може, й ні.
— Он що... То це ми з превеликим задоволенням, пане.
— Зовіть мене просто Іваном Петровичем.
— Так ви... Котляревський?
— Він самий. Хіба ж цього не казав Капітонич?
— Цього-то він і не сказав, а ще приятель...
— Ви простіть йому, Мефодію... а по батькові ж як вас величати?
— Ми — Савичі... Та це начебто і ні до чого...
— У кожного з нас батьки були, які нас у світ пустили, як же не згадати їх?
Мефодій, дивуючись все більше і більше, раз по раз поглядав на вродливе обличчя директора театру і не міг надивитись — так було приємно бачити цю людину, такою нараз довірою і вдячністю він пройнявся до неї, що несподівано виструнчився, наскільки дозволяли роки, і сказав:
— Вірте слову, вашбродь, не підведу, поки ноги носять. — І низько, мало не до землі, вклонився.
— А це вже зовсім зайве, Савичу, для чого кланятись?.. Давайте домовимося — більше цього не робіть.
— Я ж від щирого серця.
— І все ж не слід... А тепер ближче до діла. Години через три приходьте, поговоримо і про все домовимось.
— Спасибі!
— І вам, що прийшли, спасибі!..
Котляревський довго дивився услід колишньому солдатові й мимохіть дивувався: стара людина, а, здається, плечі стали ширшими, крок твердіший. Дивився, поки й видно було. Був задоволений, що, завдяки Капітоничу, надійного служителя матиме, зразу видно людину — відверту, щиру, не про себе, бач, турбується, а про інших, от хоч би про небогу. Добра, мабуть, дівчина, а нещасна. Скільки таких дівчат на білому світі, долею обділених! А хто ж їм допоможе? Та й чим допоможеш?..
12
Бесіда почалась, як і домовлялись, десь зразу ж після сніданку, хоч, правда, довелось декого трохи зачекати. Вже прийшли Барсови, Городенський, Павлов, Щепкін, Тетяна Гнатівна Пряженківська теж прийшла, а от Івана Федоровича Угарова все ще не було. Всі зручно вмостилися в нових театральних кріслах, познімали капелюхи, жінки опустили на плечі шалі, поговорили про те, про інше.
— Що за людина, не розумію, — сердився Щепкін, — знає, що мусить бути о цій порі в театрі, а не йде, нехай на нього чекають.
— А може, заспав, — озвався Павлов, високий лисіючий блондин. — На новому місці йому завжди спиться. Чи не знаєте?
— Скажіть краще — біля угорського засидівся, — не втерпіла Пряженківська, нагадавши тим самим вечерю, коли з приводу благополучного приїзду пан директор виставив до трапези кілька пляшок угорського і дехто як слід причастився. — Та чого його чекати, може, почнемо, пане директор?
В цьому була вся Пряженківська: її, траплялось, мусили чекати, а вона чекати не хотіла жодної зайвої хвилини.
— Почекаємо... сьогодні, — спокійно мовив Котляревський. — Може, й справді щось трапилось. Та, здається, хтось вже йде.
— Ось і я!.. І нічого не трапилось, — озвався з порога Угаров. — Вибачаюсь, затримався... Спалося добре.
— Було б краще не затримуватись і не вибачатись, — сказав Павлов нібито від імені усіх; він не розумів людей, які дозволяли собі прийти коли завгодно, не виконували обіцянок, забували прямі свої обов'язки, саме через оці звички він не терпів і Угарова. Той же, явно ігноруючи зауваження колеги, пройшов на вільне місце поруч зі Щепкіним, на ходу пригладжуючи скуйовджене волосся, другою рукою поправляючи збитий набік не зовсім свіжий нашийний платок. Врешті він всівся, заклавши руки в кишені і витягнувши худі довгі ноги так, що вони сягали крісла Павлова. Той супився і не зважав на загравання сусіди.
Зачекавши якусь мить, Котляревський звернувся до лицедіїв з такими словами:
— Тепер і почнемо. — Як годилося, зробив невеличку паузу, приласкавив поглядом притихлих акторів, трохи довше затримав погляд на акуратно зачесаній голівці Пряженківської. — Панове, я запросив вас, щоб разом поміркувати над тим, що гратимем і яким спектаклем відкриємо театр. А відкриваємо в першу неділю. Вже афішки пишуться, запрошення розіслано. Отже, все йде як належить,
Котляревський — у сюртуці, на жовтому жилеті виразно виділився білий

читати