Завантажити

сонна Полтава. При самому в'їзді пересікав дорогу шлагбаум. Будочник, позіхаючи і бубонячи зі сну — “носить їх” — відкрив загороду, і шлагбаум уперся у чорне вимережане осінніми зорями небо, ніби запрошуючи: милості прошу, панове, в гості...
— Справді, занесло, — уколов не знать кого Угаров. — Чув, Михаиле?
— Не глухий.
— Не те ще буде... коли ночувати доведеться на возах.
Ніхто йому, однак, не відповів, промовчав Імберх, він зійшов зі своєї дорожньої карети і йшов під гору пішки.
Обоз пересік Круглу площу, Сінну теж проїхав, нікого не зустрівши, крім кількох околодочних. У вікнах будиночків і хат ніде нічого. Незабаром опинились у Німецькій слободі, поминули і її.
— Здається, вже околиця, а де ж він? — спитав той же Угаров, він не переставав озиратись навсібіч, непокоїтись. Всі розуміли, що Угаров має на увазі, кого б хотів бачити, і нічого не відповідали, та що, власне, відповіси, коли і справді; місто кінчається, а театру, до якого їдуть, і досі не видно.
— А ось і він! — по якійсь хвилі озвався Імберх, показуючи на велике приземкувате приміщення, що ховалось за кількома рядами дерев. Він зробив ще кілька кроків і широко перехрестився:
— Приїхали! Тут, панове, маєте ночувати, а ранком розведу по квартирах.
Підійшли Барсови, Городенський, підійшов і Щепкін, і всі решта — Пряженківська з Алексєєвою, підходили до гурту один за одним.
Ось він, їхній дім — поки що темний, непривітний і, мабуть, холодний, доведеться щулитись від холоду до ранку, ніхто ж, певно, не здогадався протопити його о цій порі. Та це не біда, інше тривожило лицедіїв: ніде навкруг ніяких ознак життя. В кількох десятках кроків степ починався, видно, як під місяцем по ньому туман котиться і пливуть високі, неначе гори, козацькі могили.
— Дике поле, — мовила Пряженківська, звертаючись до Алексєєвої. — Дивись, туман який, і вітер он як виє, а може, й вовки.
— Хоча б жива душа де — пустка, — згодилась Алексеева.
— Помиляєтесь, панове, — почулося нараз. У напіввідчинених дверях театру з'явилась висока постать військового — шинель, трикутний капелюх. Наблизився, вклонився; — 3 приїздом, панове!
Імберх, який не загледів військового, але, почувши голос, протиснувся наперед, радісно вигукнув:
— Пане майор! Добрий вечір!
— Скажіть краще — доброї ночі.
— Панове! — Імберх звертався до акторів. — Це ж пан директор! — Втоми як не бувало, важкувата його фігура згиналась мало не вдвоє. — На Ворсклі затримались.
— Добре, що вже тут! З приїздом, панове! — ще раз привітав акторів Котляревський.
— Господи, ви? — Видихнув Щепкін. Він знав, що директором у Полтаві буде Котляревський, але от зустрілись — і він захвилювався — від несподіваної зустрічі, від радості, що знає цю людину, заприятелював ще торік, улітку, під час гастролей. — Не подумав, що так зразу побачу вас.
— А я подумала, — озвалась Пряженківська, втомлено усміхалась, куталась у теплу в'язану шаль, накинуту поверх шушуна. — Однак, незабаром має світати, а ми...
— Світатиме обов'язково. І ми ще поговоримо. А зараз, панове, ідіть, прошу, за мною.
— В театр?
— Там, мабуть, і нетоплено.
Котляревський озирнувся, побачив похмуре, сіре в місячному освітленні обличчя Угарова.
— Зараз зігрієтесь, пане Угаров.
На подив усім він пішов не в театр, а навпростець через площу до будинку, що стояв за густим рядом тополь, закритий їх тінями. Тепер лише вони роздивились на нього, побачили навіть і вогні в кількох вікнах.
— Пане майор? — спитав Імберх, який ішов поруч з КотлїСревським. — Це ж що — на станції сьогодні ночуватимем?
— І сьогодні, .і завтра, і пізніше теж, мабуть.
— Невже?!
— Так, бо всі ваші квартирні господині відмовили нам, а жити десь треба.
Всі мовчки ввійшли до поштової станції, збились біля входу, в кінці довгого і досить широкого коридора побачили велику кімнату. Угаров, який опинився попереду всіх, раптом потяг носом повітря. Обличчя його, досі хмуре і сіре, освітила дитинна усмішка:
— Братці, та це ж — богом клянусь — борщем пахне!
— І справді!
— Боже мій! — схлипнув Угаров.
— Борщ, та ще й з грибами, — додав Котляревський. На дверях кімнати з'явилась пансіонна куховарка Настя, рукава по лікоть закочені, мережаний білий фартушок. Як привітна господиня, широко розчинила двері.
— Просимо, дорогі гості, до вечері, пригощайтесь чим бог послав.
— Пане директор, всі мої дурні слова забудьте і вірте: більше ніколи не буду до вас у претензії, — урочисто і дещо роблено виголосив Угаров і низько вклонився: — Я готовий прийняти трапезу, що приготувала ця чарівна жінка.
Актори, збившись на вході, ніяково посміхались, готові ж були на все, але, щоб отак їх зустрічали та щоб сам директор прийшов, та ще й глупої ночі — ні, цього з ними досі не було.
Пряженківська, стоячи осторонь від гурту, мовчки

читати