Завантажити

від багнюки. — А поки що — взяли ще раз! Не лінися, добродію!..
— Оце якраз робота по мені, — сердився Угаров, однак підсобляв, не відмовлявся. Городенський, невисокий, сухорлявий, стояв поруч і ладен був нагримати на Угарова, той, мабуть, помітив погляд і вчепився в колесо всією п'ятірнею і, здалося, сам потяг всього воза, і той зрушив з місця, посунувся далі й далі, поки не викотився з котлубані на рівне.
— От і все, а ти боявся, — штовхнув товариша Щепкін. Обличчя у Михайла втомлене, мокре, але очі сміються.
— Настрій дурний, прости, Мишо.
— Поправим настрій, ось лише стріхи дістанемось. Візок покотився вниз — до Валок, які ледь окреслювались за купками чорних, обшарпаних вітром дерев. Останні вози вже обережніше об'їжджали котлубаню, означену кимось з підводчиків двома гілками.
На поштовій станції, на щастя, знайшлась вільна кімната. Негайно розвели великий станційний самовар, швидко начистили картоплі, поставили на вогонь до печі. Потім, поки варилась картопля і грівся чай, внесли ще один стіл, жінки поставили посуд, який був у них; обліпили столи з усіх боків. Було тісно, сиділи впритул один до одного, але, відталі в теплі, подобрішали, а коли на столі з'явилась паруюча картопля, то й зовсім розвеселились.
— Наляжемо, братці, га? — гукнув Щепкін, озброївшись розмальованою дерев'яною ложкою з досить довгим руків'ям.
У відповідь — сміх, вигуки. Світло від десятка свічок і кількох каганців падало на омиті дощем обличчя, молоді ще, рожеві від вогню у печі і картопляного пару.
Доглядач станції вніс глиняний цебрик квашеної капусти та огірків, у решеті — свіжих яблук.
— Пригощайтесь!
— Слава доглядачеві й капусті! — захоплено, під загальний регіт проголосив Угаров, приймаючи з рук доглядача решето і цебрик.
Доглядач, багато років прослуживши у Валках, впізнав харківських лицедіїв, кожного літа вони відправлялись на гастролі, а нині чомусь вибралися ранньої весни в таку ось негоду. Не з добра, мабуть, нестатки, злидні гонять людей з насиджених місць у незнані краї. Співчуваючи цим у суті своїй добрим, хоч і бідним, людям, він був радий чим-небудь допомогти їм, хоча б влаштувати нічліг.
З подорожньої він знав, що їдуть лицедії в Полтаву, а це десь на краю світу, добиратись туди ще добрих троє діб.
— І вибралися, панове, в таку негоду, — не втримався доглядач. — Діждались би літа, отоді вже і рушай.
— А в Полтаві, добродію, тепло. Не чув хіба? Морозів тобі ніяких, — сміявся Угаров. Попоївши, та ще з доброю чаркою оковитої, він призабув, як ще сьогодні жалівся Щепкіну на собачу холоднечу і висловлювався недвозначно в тому розумінні, що, мабуть, несповна розуму вчинив він сам і всі останні: поїхали не знають куди, в якусь захлюпану Полтаву.
Спали на підлозі покотом. Доглядач вніс кілька снопів сухої пшеничної соломи, зверху покидали рядна та ковдри. Після дороги, ситої вечері зразу ж і поснули. А ранком, поснідавши тією ж картоплею з цибулею і напившися чаю, рушили далі.
Лише на четвертий день надвечір обоз під'їздив до Полтави. Щепкін перший перехрестився:
— Дай же, господи!
Потай один від одного хрестилися й інші, щось шепотіли про себе, просили у Всевишнього кращої долі. Артисти, вони знали: кожна гастроль — невідомість, а тим більше — переїзд на нове місце. Тут їм жити, працювати, прагнути успіху і терпіти, може, нестатки.
Дорога берегом неширокої, але прудкої ріки вела до перевозу. Ледве добудились поромника; він підігнав пором після того, як йому пообіцяли добре заплатити. Переправлялись, однак, довго. Поромник, старий, але ще міцний дідуган, у свиті і шапці з чорного смушку, не поспішав, робив усе повагом, неквапно. Довго марудився з линвою, йому здалось, що вона має обірватись, і він крутив її, оглядав, здалось, що й понюхав, аж тільки тоді дозволив сідати на пором. Його просили не тягти, швидше переправити на той бік, а він на все те відповідав:
— Ще не вечір, панове... А Полтава — ось вона, стоїть і нікуди не дінеться.
— Де ж той вечір, коли вже глупа ніч? А нічліг? Де його о такій порі знайдеш?
— І нічліг буде. — Відповідав старий, і смалив люльку. Коли ж сам Імберх попросив його поквапитися, він і зовсім ніби заснув на якусь часину.
— Ось не плутайтесь під ногами, пане, бо я такий, що і зовсім не поїду, і не потрібні мені ваші копійки.
Імберх тільки руками розвів і відійшов, поки старий справді не передумав і не поставив пором на якоря. Здавалось, розколися зараз небо — він і тоді лишиться самим собою.
— Боже, та це ж лицедії, розумієте, чотири дні в дорозі!
— А мені хоч сам біс, все одно, — бубонів поромник. І не схотів брати, як він сказав, гріха на душу, не дозволив стати останній підводі, через це гнали порома ще один зайвий раз.
Нарешті весь обоз опинився на правому березі, і всі полегшено зітхнули. Але то було вже майже опівночі.
Дорога пішла під гору — туди, де лежала

читати