Завантажити

якии-небудь писарчук, а військовий у званні підполковника, і все одно поштмейстеру нетерпеливилось скоріше потрапити на очі Рєпніна, упасти йому до ніг і слізно молити передати у ведення пошти порожнє приміщення головпоштамту, тим більше, що оний, за чутками (хоча це вже не чутки, сам Тутолмін вчора у князя на балу сказав), перейде в Чернігів, у Полтаві йому, отже, поки що не бути. Як же упустити таку можливість і не прибрати до рук приміщення?
Григор'єв все продумав, зважив, про себе повторив кожне слово, яке мав сказати їх сіятельству, тільки б його допустили на очі, не тягнули, адже може трапитись, що його обскачуть, і тоді вже ніякі просьби, ніякі сльози не допоможуть. Григор'єв кілька разів підводився, пив воду, звертався до ад'ютанта, просив дозволу ввійти до правителя, йому всього “на кілька хвилин”. Але Муравйов-Апостол щось писав і не відповідав. Григор'єв не витримав і сказав, що він теж “службова особа”, а його не допускають на очі князя. Ад'ютант чемно пояснив: Григор'єв взагалі може сьогодні на прийом не потрапити, якщо і далі поведеться невідповідним чином. Поштмейстер вибачився і, тяжко зітхнувши, всівся в крісло, майже з головою занурившись у ньому.
Ад'ютант нічим не видавав свого хвилювання, але внутрішньо він все більше і більше нервував: “службова особа” запізнювалась, вже півгодини князь у кабінеті, першої-ліпшої хвилини може викликати його, ад'ютанта, і спитати, хто чекає на прийом, або — ще гірше — сам вийде в приймальню, побачить поштмейстера, той же обов'язково кинеться до нього, і князь не відмовить йому. Тоді, вважай, все загинуло, він не виконає обіцянки, даної Новикову, влаштувати так, щоб Котляревський першим потрапив до генерал-губернатра.
— Коли ж?.. Може, цієї особи взагалі не буде? — знову захвилювався Григор'єв.
Муравйов-Апостол відірвався від паперів: на порозі стояв Котляревський.
— Нарешті! Де ж ви так довго, пане майор? Його сіятельство вас вже питали. — Останнє Муравйов-Апостол сказав, зрозуміло, для поштмейстера. Нікітенко, побачивши “службову особу”, яку він добре знав, здивовано хмикнув, а Григор'єв нічого не міг сказати, сидів, важко відсапуючи; оце так сюрприз!
— Прошу вибачити. — Котляревський окинув швидким поглядом приймальню і зразу всіх помітив. — Мене затримали. Але я готовий...
— Зачекайте. — Ад'ютант зайшов до кабінету і тут же повернувся. — Пане майор, їх сіятельство чекають на вас. — Коли Котляревський наблизився прошепотів: — Ще хвилина — і ви... ризикували.
— Дякую...
Рєпнін, у мундирі і без орденів, сидів за своїм невеликим робочим столом і дивився якийсь папір, тримав його у витягнутій руці — князь, за чутками, давно страждав далекозорістю. Почувши кроки, підвів голову і, впізнавши відвідувача, кивнув йому і вказав на крісла. Котляревський не поспішав сідати.
— Ваше сіятельство, я осмілився турбувати вас у важливій і невідкладній справі.
Князь знову кивнув: сідай, мовляв, і, не давши майорові рота розкрити, заговорив сам. Виявляється, князь знав, задля чого недавно призначений директор театру пожалував до нього, йому все відомо, нічого було взагалі до нього приходити, бо він не в силі всіх задовольнити: Полтава — не Санкт-Петербург, але і там, у. столиці, де розмах будівництва трохи інший, теж всіх задовольнити неможливо. “А що, власне, потрібно?” — раптом спитав він, досадливо окинувши поглядом відвідувача. Була у цієї людини здавив нажита звичка: висловити невдоволення, навіть зроби ти вигляд, що сердиться, а вже потім, як милість, піднести візитеру все, що той просить, якщо, зрозуміло, візит той до душі. Котляревський за кілька років спілкувань з Рєпніним встиг вивчити характер всесильного вельможі і тому не розгубився, не відступив, а, навпаки, вирішив за краще підтримати князя у його незадоволенні.
— Справедливо зводили сказати, ваше сіятельство. Ви справді неспроможні задовольнити усіх, я ж просив лише про одне...
— Знаю, мосьпане, що вам потрібно... Вам приміщення поштамту потрібно? Чи не так?
— Точно так, ваше сіятельство, у противному разі, пани артисти лишаться без покрівлі над головою, а попереду — зима, у них же діти, сім'ї... Але що поробиш — ви не можете...
— Чого це ви заспівали алілуя? — Князь нерозуміюче дивився на Котляревського.
— Ні, ваше сіятельство, я висловлюю вам своє щире співчуття.
— В чому ж?
— А в тому, що ви не можете віддати театрові ніким ще не зайняте приміщення, і мені лишається одно: відмовити лицедіям. Я так і скажу їм: їх сіятельство князь Рєпнін передумав, можете повертатись, поки не пізно, до себе в Харків або куди завгодно, хоч до чорта на роги. Проте, коли дозволите, я все візьму на себе, скажу, що це я передумав, бо незручно, якщо лицедії рознесуть по світу чутку про ваше сіятельство, як про людину, котра не тримає свого слова.
Князь рвучко підвівся з-за столу, спересердя штовхнув картон і здивовано видивився на директора театру. А той стояв перед ним — він

читати