Завантажити

сказала, як відрізала; підхопила свої численні спідниці і випливла з директорської кімнати.
Услід за нею пожалувала моложава ще попадя, теж вдова, ця свою відмову пояснила простіше:
— Сім'ю впускати нема резону, а нежонатого, та щоб і не старого взяла б...
Неначе домовились: “не можу”, “нема резону”. І таке інше. У кожної своя причина. Що маєш робити? Куди піти?
Лише друзі, як завжди, були з директором. Вони заспокоювали: поживуть твої лицедії як-небудь місяць-другий, їм не звикати, все життя у роз'їздах, подорожах, ночують, де ніч застане, а пізніше побачимо, Полтава — все-таки губернське місто, не село. Вони помилялись: Полтава лишалась поки що звичайним, хоч і величеньким, селом. Тут кожна чутка ставала відомою майже всьому населенню в годину її появи. Ось із квартирами так сталось: хтось пустив чутку, що комедіанти не лише зимуватимуть в Полтаві, а, мабуть, взагалі лишаться тут, отож краще їх зовсім не пускати, он і отець Амвросій радив: подалі від них триматись. І чутка зробила свою справу: більшість домовласників відмовила у притулку лицедіям.
Ціп ж було робити? Йти на поклін до тих же вдів і бублейниць? А який же вихід? Позич у сірка очей, добродію, і йди, проси. Правда, дехто із друзів запропонував — тимчасово, звичайно, — свої послуги: Білуха-Кохановський обіцяв взяти двох лицедіїв до себе, Стебліни-Камінські — теж двох, зрозуміло, одиноких. Ще кількох вдалося б влаштувати у Лук'яновича і мадам Осипенкової. А останніх де діти?
Повний відчаю, відправився за порадою до Новикова. Він при владі, господар князівської канцелярії, повинен же чимось допомогти.
Новиков ніби чекав гостя. Уважний і гостинний, запросив Котляревського до чайного столу, розпитував, як справи у пансіоні та як йому пишеться нині, а про театр — ні слова. І при цьому ще й посміхався. Це й здивувало, і розсердило гостя.
— Ви смієтесь, Михаиле Миколайовичу, чи що? Та які нині писання, коли голова обертом від одного театру? У пансіоні ж у мене все гаразд. Задоволені?
— Цілком... Але ж чого ви сердитесь?
— Чого? Та того, що ось-ось мають приїхати лицедії — За ними ж Імберх відправився ще на тому тижні, — а де я їх діну? Де вони житимуть? А ви смієтесь...
— Ах он воно що, — протягнув Новиков. — Зрозуміло. Але ж чого не п'єте? Такий добрий чай, свіжий.
— Знаєте що, добродію? Я краще піду, не потрібен мені ваш чай... Я до вас за порадою, а ви мені: “чайок пий”. Красно дякую, але мені, мабуть, краще піти.
— Отак зразу? Не впізнаю вас, друже мій. Такі нетерпеливі. — Новиков, здається, був навіть радий чомусь, спостережливий гість помітив це й одразу насторожився, присунув до себе склянку.
— Ви щось знаєте?.. То майте ж совість, я змучився, а ви випробовуєте моє терпіння. Новиков не витримав і розсміявся:
— Таким я вас ще не бачив... Ну, добре. Слухайте. Сьогодні одержано рескрипт графа Кочубея, та ні, з Петербурга, від самого міністра. В ньому знаєте що? Зроду-віку не здогадаєтесь.
Новиков кілька хвилин насолоджувався, дивлячись на зблідле, розгублене обличчя гостя. Той ледве продихнув:
— Театр не дозволяють? Кажіть же.
— Мова йде про поштамт.
— Ет, до чого він нам?
— Не поспішайте. Поштамт нам якраз і допоможе. Справа в тому, що його переносять у Чернігів.
— Що? Не може бути. Побудували — і переносять?
— Сам читав. І про це поки що ми з вами єдині знаємо. Князеві я ще не доповідав. Завтра по обіді доповім. А ввечері — запам'ятайте — буде у князя бал з приводу дня народження Вареньки. Ви запрошені?
— Так.
— Поговоріть з великою Варварою, щоб оний поштамт, тобто приміщення, передали лицедіям під житло, еге.
Котляревський стрімко підвівся, обійшов навколо столу, схопив в обійми сухорлявого Новикова. Той хотів звільнитись, але не зміг. Здивований старий слуга, що вніс на Таці якусь печеню, застиг на порозі: поважні пани, а поводились, як звичайні хлопчаки: борюкались, реготалися і ладні були один одному поламати ребра.
6
На балу з приводу дня народження молодшої Варвари Іван Петрович здався княгині-матері чимось стурбованим, навіть більше — засмученим, погляд неуважний, дивився — і нікого не помічав. Вона ж звикла бачити пана майора (це звання він одержав торік тут же, у Полтаві, уже будучи давно відставленим від військової служби) веселим, дотепним. Там, де він з'являвся, завжди чулись сміх і жарти, так було завжди чи серед дам, чи в колі мужчин біля ломберних столиків, чи в диванній за чашкою кофею.
Проходячи по залі і бачачи трохи зблідле, але на диво рухливе натхненне обличчя з лукаво примруженими очима, княгиня знала: тут все гаразд, і поспішала до іншої групи, помітивши, що саме там ослаб вогник бесіди, ледве жевріє і, отже, потрібна її присутність; коли ж її втручання не допомагало, кликала на поміч майора. Він приходив. Сідав десь скраєчку, кидав одну-дві репліки, і — дивись — вогнище бесіди, що ладне було завмерти,

читати