Завантажити

лицедіїв проколотиться у місті якихось п'ять-шість днів, тоді можна якось і вберегтися, скажімо, вивезти з міста на якийсь час чадо своє. А коли лицедії тут житимуть — тодіщо? Ніяких інших наслідків, крім згубного крутіння голів, від театрів не жди. Невідомо звідки з'являється обурлива вільність у відносинах до старших по чину і званню, щезає повага і доброзвичайність, а на такому грунті, як відомо, проростає зухвалість до можновладців і навіть — спаси господи — неповага до самих устоїв, і — страшно подумати — до августійшої фамілії. Куди накажете далі? То для чого ж добровільно, без, так би мовити, побажань зверху, за власним доброхотством, тягти на собі важкого хреста, накликати на місто, відоме ратною славою і благочинням, неминучі біди?
Але тут дехто із полтавських обивателів нагадав про не останню обставину в цій історії, що обростала, як сніжна грудка, все новими подробицями. Комедіанти прибувають до міста з відома і навіть дозволу самого князя. Саме він, князь Рєпнін, не суперечив, щоб їх запросили, зрозуміло, сам до них не їздив — велика честь, має досить чиновників для цього; послали, чути, Імберха — оборотистого, крутію-ватого чиновника із обрусілих німців, якого для подібних справ і тримають. А початок всьому поклала розмова, що відбулась у покоях князя, і починав її не хто інший, як доглядач будинку для дітей бідних, піїт і відставлений майор, той самий, що живе на Червоній площі, біля самого собору. Проте хто не знає, де він живе: майор — людина в місті помітна.
Достеменно — додавали ті, у кого фантазії більше ніж треба — справа тут не зовсім чиста,, не інакше, як князя ошукано або щось на нього навіяно, в противному разі він би не дозволив кликати на жительство лицедіїв в матінку Полтаву. Умовили князя, зіграли на його честолюбстві: мовляв, чому б у губернському граді не мати своїх “театрів” і власних комедіантів.
Чутки і кривосуди розповсюджувались зі швидкістю пожежі в засушливе літо і готові були викликати в деякому розумінні бродіння думок, а головне — могли докотитися і до їх сіятельства. І це б розгнівило його, а під гарячу руку князь міг би все повернути в інший бік. Можливо, цього дехто і прагнув. Друзі театру не на жарт захвилювались: що робити? Призначений директором оного Котляревський і його товариші із недавно відкритої в Полтаві масонської ложі “Любов до істини” губились в здогадах: хто розсіває зле насіння, підбурює обивателя проти ще не народженого дітища беззахисної Мельпомени?
В ту осінь головною темою вечірніх бесід в деяких полтавських вітальнях були театральні справи. Непогасні вогники тепліли до пізньої ночі у домах Білухи-Кохановського, графа Ламберта, мадам Осипенкової, Стебліних-Камінських, Новикових, що недавно побудувались на Дворянській. В кожному з цих домів бував і Котляревський, тут він завжди був бажаною людиною, і саме тут його попереджували проти надто поспішливих кроків: а раптом чутки виходять від впливової особи і, отже, справу слід вести особливо тонко.
І тут несподівано стало відомо, що не далі як вчора, у неділю, з амвона Срєтенської церкви замість читання євангелія протопоп Амвросій звернувся до прихожан з проповіддю, в якій закликав театрів не відвідувати, бо це зело гріховно, особливо ж для молоді; відвідувати бісівські ігрища, які в старі часи іменувалися вертепами, — що отруту вкушати. Театр ще не був відкритий, а йому готували повну обструкцію. Те саме в ті дні проповідував на уроках закону божого в гімназії та повітовому училищі і законоучитель. Отець Георгій перестав вимагати від вихованців твердих знань Ветхого завіту, а майже всі уроки присвячував єдиній темі: театру, який, мовляв, несе зло всім, особливо ж молодим людям, незрілим розумом і серцем, кличе до ліні й марнотратства, отже, кожний, хто чесний і слухняний, повинен зневажати закликами відвідувати всілякі вертепи, в тому числі й театри. Більше того, законоучитель взяв на себе право заборонити вихованцям дивитись лицедіїв і запевняв, що, коли він, театр тобто, згорить, це буде угодно богові й людям.
Під час чергової вечірньої бесіди вихованці другого класу гімназії розповіли доглядачеві про останні проповіді отця Георгія. Левко Боровиковський слово в слово переказав все, що чув від законоучителя, і спитав, чи справді не можна дивитися лицедіїв, це, мабуть, грішно, і чи правду кажуть, що театр буде спалено, це ж бо твердив отець Георгій і, ніби між іншим, додавав, що спалити “оний вертеп” — діяння угодне самому богові. Хитрун Боровиковський удавано зітхнув: жаль, не доведеться піти глянути на лицедіїв, а він готувався, навіть півкопи грошей відклав — потрошку від усіх гостинців, які одержував з дому.
Котляревський вирішив діяти негайно, не відкладаючи.
Другого дня, прийшовши до гімназії, попросив затриматися після уроків отця Георгія для пильної справи.
Отця Георгія він знав вже не перший рік, служили ж разом, і хоча в гімназичній ієрархії вони займали різні ступені, але попові доволі часто доводилося поступатись

читати