Завантажити

віднести великій Варварі кілька аркушів перекладу з французького автора Дюкеня. Проте з паперами можна й почекати, не горить, встигнуть познайомитись майбутні інститутки з порадами, як читати і розуміти євангеліє від Луки, але піти він мусить, до того ж не відкладаючи, завтра ж, зразу після ранкового кофею, коли їх сіятельство приймає відвідувачів.
Як же це не осінило його раніше? Закрутився зі своїми клопотами — і все призабув, а належало пам'ятати: Варвара Олексіївна — його вельможна слухачка (вже кілька разів на її прохання читав “Енеїду”), і вона ж була глядачем (всі пансіонні вистави відвідувала), а коли треба — і заступницею перед князем, особливо в справах пансіону. Не байдужа, слід вважати, і до влаштування майбутнього театру. Можливо, заради простої цікавості (хто б міг знати про це достеменно), але одного разу запитала, як посувається будівництво оного, неначе він, доглядач пансіону, — головний виконавець робіт на театрі. Завтра — тепер уже завтра — про все, що хвилює, про що голова і серце болять не перший рік, говоритиме з великою Варварою, не відступиться, поки не заручиться її словом, стоятиме на своєму, нехай навіть відмовить йому у прийомі, на поріг не пустить. Не може бути, щоб Варвара так повелась, вона зрозуміє, мусить зрозуміти, все своє красномовство закличе на поміч... А годиною пізніше — вже будучи вдома — його знову мучили сумніви: чи не ранувато зрадів, по-дурному, без потреби гримнув у святкові дзвони?.. І все ж він неодмінно піде, говоритиме, і ніщо його не спинить — потім нехай буде соромно не йому, а їх сіятельству, коли відмовить.
3
Варвара Олексіївна, уроджена графиня Розумовська, для свого часу була жінкою незвичайною. Високоосвічена, водила знайомство з видатними сучасниками; листувалася з ними. За переказами, саме з її ініціативи в Полтаві засновано інститут шляхетних дівчат. При нагоді княгиня була не проти, щоб поговорити про користь освіти і для простого люду, зрозуміло, в певних рамках — щоб поселяни могли читати та рахувати, а більші знання їм не потрібні, бо для копирсання в землі вистачить і малого. Вона любила, щоб в її домі бували люди цікаві, які б могли прикрасити її вітальню, з цією метою запрошувались до княжого палацу деякі з місцевих чиновників, навіть вчителі, а в їх числі — і доглядач будинку для дітей бідних дворян...
Напередодні вона засиділась за вечірнім чаєм з гостями — родичами чоловіка, що приїхали із Кам'янки на кілька тижнів погостювати, серед них особливо відрізняла високоосвіченого чоловікового брата Сергія Волконського, і прочаювала з ними до півночі, а тому і встала пізно, не зовсім, як здавалося, свіжою. Напившися, однак, духовитого кофею з пряженими вершками, одразу ж почула себе значно краще. Тут, біля ліжка, перед великим венеціанським свічадом у різьбленій рамі домашній куафер-француз уклав княгині зачіску — волосок до волоска, створив справді мистецьки витончену споруду з її ще досить пишного, попелясто-каштанового волосся. Він вже закінчував трудитись над останнім і якраз нелегким кучериком, коли двері раптом розчинились і в будуар влетіла, ледве переводячи подих, Варенька. Великі сині очі її сяяли, на щоках, як звичайно блідих, розігрались рум'янці після ночі, свіжі й чисті, а така, як у матері, пишна коса розсипалась по плечах.
— Мамочко! Пан майор!..
— Ах ти, господи, налякала. Бігаєш, як хлопчисько!
— А мені бігається.
— Ти чуєш, Жан? їй бігається. — Матово-біле обличчя княгині ледь помітне здригнулось в усмішці: вона любила дочку.
— Це ж чудово, мадам, коли дитина бавиться.
— Я не дитина! — прихмарила брівки Варенька.
— А хто ж ти?.. Одначе, що скоїлось?
— Ах, як не соромно! Цілу годину повторююі майор, майор, а ви, мамочко, питаєте, що скоїлось!
— У місті кілька майорів, спробуй дізнайся, який з них.
— Господи, та це ж Іван Петрович... Чекає.
— Але ж я не зовсім готова.
— Мадам, я закінчив. — Куафер торкнувся чорних маленьких вусів, прискалив ліве око, мельком оглянув високу зачіску княгині і вклонився. — Елегант!
— Спасибі, мон шер! І поки що — прощай. А ти, сороко, поклич його... І скажи там — нехай кофею внесуть свіжого.
— Я сама.
— Навіщо?.. Дівок у домі нема?
— Сама. — Варенька вибігла за поріг, струнка, ніби аж повітряна у своїй білій легкій сукенці і такій же легкій, майже прозорій, косинці, ніби знічев'я кинутій на відкриті худенькі плечі..
Кожного разу, приходячи сюди, Іван Петрович мимохідь дивувався: будуар княгині скоріше нагадував кабінет ученого книголюба, ніж кімнату великосвітської дами. Менш за все тут було всіляких канапе і рожевих наміток, пуфів, розмережаних подушок і розшитих занавісок. Проте все це було теж, але в міру, зате кожен, хто приходив сюди, бачив багато книг. Вони зберігались у трьох засклених шафах з червоного дерева, лежали на столах, стояли на відкритих полицях. Сотні, багато сотень книг, і місце їм, мабуть, у княжій бібліотеці,

читати