Завантажити

почув і сказав, чи той не міг би прийти пізніше, коли, звичайно, справа терпить.
— Та як сказати, — Діонісій знизав плечима, потяг, за звичкою, вуса. — Там, бачите, приїхали, не то з Ромен, не то з Лубен. Просяться до вас... Хлопець з ними. До гімназії вступатиме. То чи не можна в новому році у нас поселитись? В пансіоні тобто.
— Так би й сказав... Нехай заходить... Я чекаю.
 
Книга четверта
ТЕАТР
 
1
У перший день ярмарку приїжджі лицедії показали Писаревського “Лукавіна”, а наступного дня афішка, писана від руки, запрошувала подивитися комічну оперу, яка мала довгу, не зовсім звичайну назву — “Мірошник, чарівник, дурисвіт і сват”. Автор оної — Олександр Онисимович Аблесимов — поставив іі в Москві у 1779 році, і тоді ж вона була надрукована. З того часу, розійшовшись по світу, вона з Москви потрапила на провінціальні сцени, і там її ставили, і досить успішно, ось уже майже сорок років. Зігравши “Мірошника”, давали два дні підряд водевілі князя Олександра Шаховського — автора в свій час відомого і досі ще не забутого театрами “Козака-віршотворця”.
П'єси як п'єси. В них було всього потроху: підглядування у замкові щілини, вимушені сидіння у камінах, підслухування, палкі освідчення в коханні й невинні обмани, і ще немало іншої, досить затріпаної від частого вжитку, театральної одежинки.
На такій виставі, проте, глядачі на якусь часину відволікались від цілоденних ярмаркових турбот, до того ж тут, під полотняним наметом театру, заборон особливих не існувало, дозволялося навіть під час дії зазирнути на дно пляшки, закусити, чим бог послав, поділитися з сусідом по кріслу подробицями історії про молодого негоціанта, що буцімто непогано торгував, вдало збув партію мануфактури, але того ж таки дня до шеляга програвся за картярським столом і там-таки, у герберзі грека Панайоті, — не знайшов, бідолага, іншого місця — і застрелився. У театрі не заборонялося і розмовляти, причому вголос, не побоюючись, що комусь заважаєш.
Так, власне, і поводились глядачі, що з'їхалися в Полтаву на літній ярмарок майже зі всієї України. Крім негоціантів, чимало наїхало і гостей зі своїми чадами і численною челяддю з Єлисаветграда, Кременчука, Пирятина, Миргорода, Золотоноші й інших великих і малих повітів величезної, як на ті часи. Полтавської губернії. Багаті ридвани, карети, легкі прольотки і брички, просто гарби утворили ціле місто з вулицями і завулками на ще недавно зеленій луці поблизу Ворскли, а тепер витолоченій до копитного сліду.
П'єси ці в більшості своїй глядачів хвилювали мало, простіше сказати, не лишали в пам'яті й найменшого сліду. Ледве падала завіса на грубо збиту сцену, як їх зразу ж і забували. Потім, після спектаклю, інший глядач не міг згадати, що ж він, власне, дивився, через віщо ламалися списи, про що говорили, над чим клопотались, від чого сміялися і над чим проливали невтішні сльози пани лицедії.
Помічено було ще й інше. Коли частина глядачів — добре вгодовані й надміру декольтовані дами у кринолінах, військові у венгерках і гусарських ментиках, чиновники губернського правління, купці у каптанах, прикажчики у піддьовках — заливалися від сміху, показуючи пальцями на невдаху-коханця, що, вимазавшись сажею до невпізнання, вилазив з каміна, деякі глядачі почували себе явно незручно: соромно ж було спостерігати, як солідні на вигляд мужі й жони бавилися протягом кількох годин дитячою грою. Серед цих диваків помічений був і доглядач місцевого будинку виховання дворян, відставлений від військової служби майор і піїт Іван Петрович Котляревський.
Він дивився поспіль усе, що показували бродячі лицедії, бо не так вже й часто навіть вони — бродячі — спинялися в Полтаві — невеликому губернському місті, хіба що в ярмаркові дні, при великих наїздах людей. І тому-то, незважаючи на постійну зайнятість у пансіоні, театр Котляревський відвідував щоденно. Як би там не було, а комедіанти мали відношення до сучасного театру, а це вже мало і певне значення; можна було щось корисне видивитись та й запозичити для свого — пансіонного — дітища.
Вдень то було чи ввечері, а він сидів до кінця спектаклю, не тікав, як це робили інші десь після першої дії; потім довго не полишало почуття невдоволення, а то й вини перед комедіантами, зайнятими у п'єсі, неначеб і він, скромний служитель на ниві народної освіти і, до того ж не байдужий музам, причетний до її появи.
Траплялось, щоправда, бачити п'єси за змістом і зовсім непогані, але акторська гра не задовольняла, ця ж таки гра задум п'єси зводила до нуля.
Почуття міри і досвід — нехай невеликий, але вистражданий в безкінечних репетиціях і роздумах над власними спектаклями — говорили йому: слово, мовлене зі сцени абияк — згубне для театру, адже слово може посіяти зневіру, і те ж слово здатне подвигнути і на щось корисне, на угодну богу і людям справу. І тому користуватись словом потрібно надто обережно. Вже не вперше утверджувався на мислі: тільки природність, тільки в ній єдиній —

читати