Завантажити

ніби школяр, перед таїною драматичного мистецтва. Не про те, однак, добродію, думи твої, тепер ось щоднини колотися тільки про одне — театр. Мине місяць — найбільше півтора — і він буде готовий до відкриття. А хто ж гратиме? Буде порожнім приміщення — можуть і відібрати, та й віддадуть якомусь відомству, спробуй тоді відвоювати. А це для високого начальства неважко зробити, та й справді: святе місце не буває порожнім. Ось про віщо голові боліти належить. Коли б вдалося умовити лицедіїв, подібних Щепкіну, Пряженківській, Барсову, переїхати до Полтави — кращого б не бажав. Але як до цього поставиться пан Рєпнін? Якщо дибки стане їх сіятельство — не бувати своїй трупі в Полтаві, а з'явиться добрий настрій, скаже слово на захист — і все обійдеться... Всесильні можновладці, від єдиного поруху їхнього пальця іноді все життя, майбутнє артиста залежить. А як це неправедно! Та куди підеш, кому поскаржишся, хто порадить, як повестися, щоб не помилитись, не схибити?
Не раз і не двічі збиралися за склянкою міцного чаю друзі. Приходили Стебліни-Камінські — Павло з дружиною, Новиков, Амбросимов, Лук'янович з молодшою сестрою. Засиджувались до пізньої ночі. Говорили, сперечались, випивали два самовари підряд, доходили згоди, і знову сперечались, і... мріяли про той щасливий вечір, коли врешті розгорнеться завіса і перед зачарованим глядачем відкриється сцена — і станеться чудо, народиться перше дитя незрівнянної Мельпомени і не де-небудь, а в їхній Полтаві.
До відкриття лишались лічені тижні, а здавалось — роки, їх не пережити — так повільно тягнувся час. І не раз, траплялось, докоряв Амбросимову: чого тягнеш? Скільки чекати? Готовий був посперечатись із зодчим, що постійно наглядав за будівництвом, а той, все розуміючи, відповідав: “Якби я був єдиним винуватцем затримки, тоді, друже мій, ти б міг бути певним: театр у найближчі дні прийме своїх глядачів, але.” — Гірко усміхався, різкі зморшки глибше врізались в щоки, старили і без того постарілого в останні роки полтавського зодчого. — Але гроші не в моїй кишені. А що я без них можу? Навіть поганеньких дощок для підлоги у вестибюлі не дістанеш. От і топчемось, і який вже місяць...”
Розмова про дошки — справа минулої весни. Тільки-но починався травень, цвів бузок по підгір'ю, зеленіли луки в низині, а Ворскла ще не ввійшла в береги і здавалась синім морем без меж і краю. Пригадалось: зразу ж після розмови із зодчим пішов до міського голови. Бесіда, однак, виявилась даремною, голова ніяк не міг второпати, чому він, міський голова, повинен турбуватись про якісь нікчемні дошки для вертепу — так він називав майбутній театр. Довелося від нього йти до самого губернатора. Тутолмін примусив трошки зачекати у приймальній, але прийняв. Уважно вислухав, обіцяв розібратись. І... не розібрався.
Десь через тиждень ще раз пішов. Говорив не довго, але твердо і переконливо. Тутолмін нічого не міг заперечити, а коли Котляревський в кінці бесіди натякнув, що має намір, коли справа не вирішиться, піти до самого князя, Тутолмін раптом пом'якшав і, користуючись випадком, уколов: “Ви, пане майор, так тривожитесь про ці дошки, нібито оної установи директором призначені”. — “Ваше превосходительство, коли б я був директором, як ви зволили пожартувати, — тої ж миті відповів, — то сьогодні від вас з порожніми руками не пішов би, в цьому будьте певні”. — Тутолмін, погладжуючи пухнасті, добре затягнуті густою памороззю бакенбарди, вимушено усміхнувся:
“Можливо, все можливо...” — “Всі помисли мої про користь міста, а не крісло в ньому... Справ у мене, повірте, більш ніж досить, один пансіон чого вартий...”
Надихавшись досхочу вечірнім повітрям, відчувши, як посвіжішало в голові, а плечі ніби поширшали, рушив у місто.
Пройшов Пробойну від самого Успенського собору до Круглої площі і не зустрів, крім запізнілої офіцерської прольотки, нікого із знайомих. Біля пам'ятника Слави затримався, вкотре замилувався колоною, красою і могутністю орлиних крил. І не помітив, як на площі з'явилась карета, почувся м'який шерхіт коліс по накоченій дорозі — через пустир, повз пам'ятник. Четвірка сірих рисаків несла карету легко, без видимого зусилля; майже поруч промайнуло крихітне віконце, напівзакрите рожевою занавіскою, роззолочені дверцята, високий навкіс зрізаний, шкіряний дашок. Це була карета Рєпніної, — княгиня часто любила роз'їжджати по місту і околицях разом з дочкою, городяни здалеку впізнавали четвірку сірих, молодика-кучера у високій хутряній шапці і козачка на тих же козлах. Знав про це і Котляревський.
Карета майже нечутно підкотила до парадного входу і ледве спинилась, як тої ж миті рослий козачок, скотившись з козел, розчинив дверцята і допоміг княгині вийти, услід за нею, відсторонивши руку козачка, легко зійшла і дочка — маленька Варенька, старшу Варвару у Полтаві називали “великою”. Підмітаючи довгим шлейфом сукні мостову, княгиня ввійшла в розчинений під'їзд. Туди ж вбігла і Варенька.
Боже, як це він забув! Ще вчора повинен був

читати