Завантажити

іншим, таку людину ми, здається, вже маємо на прикметі.
— Хто ж це? Чи знаю?
— Знаєте.
В цю хвилину в будуар вбігла Варенька, цього разу вона відразу поставила тацю з кофеєм на стіл і, почувши останні слова матері і запитання майора, розсміялась:
— І я знаю.
— І ви? Хто ж, дозвольте, спитати?
— Так вам і сказати, еге ж, помучтеся трошки!
— Пожалійте.
— Який недогадливий... Та це ж ви!
Варенька величезними сяючими очима дивилась на майора, а княгиня любовно позирала на дочку і розливала в склянки гарячий золотистий напій. Гість ніяково озирнувся на велику Варвару:
— Але ж... це неможливо.
— Чому? — Княгиня посунула ближче до гостя склянку. — Хто справді краще вас зуміє навести лад у театрі? Про це ми вже говорили якось. До того ж вам дадуть помічника. Здається, Микола Григорович пана Імберха мав на увазі. Це чиновник з його канцелярії, і я чула, людина він спритна, ну, як би вам сказати, розторопна.
Не знав, що відповісти: так нагло звалилась на нього несподівана новина. Його розгубленість і ніяковість — нібито сам напросився в директори — веселили і велику Варвару, і молодшу, особливо весело було молодшій: сміючись, вона ляскала в долоні, до того ж так шумно все це робила, що хтось із челяді, почувши незвичайний гамір у будуарі, зазирнув у напіввідчинені двері. Мати попросила дочку заспокоїтись:
— Тихіше. Не на ярмарці ж.
— Не буду. — Перевела подих Варенька і тут же звернулась до Івана Петровича: — Дозвольте, пане директор, дізнатися, коли ви нас з матінкою в театр зволите запросити ?
Іван Петрович невпевнено знизав плечима і нічого не відповів.
— Не жміться, а відповідайте. Мамочко, ти подивися на нього — він не знає, а ще директор!.. А мені хочеться в театр.
— Ви чуєте, мосьпане? — Княгиня відсунула порожню склянку подалі від себе і насмішкувато-лукаво глянула на вкрай зніяковілого гостя, що не знав, як йому повестися: чи радіти, чи, поки не пізно, відхреститися від призначення на посаду настільки обтяжливу, що і уявити собі не можна. — Поспішайте з театром, тому що тепер моя Варвара спокою вам не дасть, у цьому будьте впевнені. Проте не тільки їй одній цікаво скоріше лицезріти що-небудь незвичайне на нашій сцені, але знайдуться й інші охочі. Отож, добродію, начувайтесь, життя вам тепер спокійного не буде.
— Про спокій, ваше сіятельство, скільки себе пам'ятаю, я лише міг мріяти, а тепер — і поготів...
— В цьому, мосьпане, ви недалекі від істини, театр — не пансіон, але ви впораєтесь, досвід у вас є, адже керуєте пансіонним театром, хоч, звичайно, і не таким... Та коли не зумієте, Микола Григорович вам допоможе. Він вас напевне запросить до себе і — ви вже пробачте — розпече як слід. І я теж — мушу сказати — хвалити не буду... Так що не сумнівайтесь — допомагати вам будемо.
— Тоді я зовсім спокійний, якщо буде кому... розпікати. А то я сумнівався з цього приводу.
Напівзакривши обличчя мережаною хусткою, княгиня нечутно сміялась, сміялась і Варенька.
— Вже що інше, а доброхоти полаяти знайдуться... Та не лякайтесь — ви ж майор, хоч і відставлений, і, як я чула, не пасували навіть перед басурманами. Отож і з театром впораєтесь.
Котляревський нічого не відповів, лише мовчки похитав головою: княгиня не мала і найменшої уяви, що таке театр, та ще новий, в якому не було лицедіїв, репертуару, художника, служителів, без яких теж не можна обійтись. Одному Всевишньому відомо, що ще потрібно новому дітищу.
Незабаром майор відкланявся і, коли виходив з будуара, відчув на собі уважний, довгий погляд великої Варвари.
4
Обер-аудитор Олексій Йосипович Імберх про своє доручення ніде нікому не говорив: ні дома, в колі сім'ї, ні в губернській канцелярії, де служив. Можливо, випадково, сам того не відаючи, обмовився жоні, а можливо, кучеру обронив слівце, наказуючи готуватись до від'їзду на Харків. Так чи інакше, але не встигла дорожня карета Імберха лишити шлагбаум на харківській дорозі, як в місті заговорили про приїзд комедіантів, чи, як дехто називав, кумедіантів.
Повзли чутки, одна від іншої фантастичніш!, з'явилися пересуди і здогадки, як це звичайно буває у маленькому місті, де все на виду і кожний знає про свого сусіду не тільки те, чим той сьогодні зайнятий, але навіть про його можливі заняття і позавтра. В такому місті стають також відомі задовго до їх здійснення і прожекти міської влади.
У гостиному ряду, що поруч з Сампсоніївською площею, біля шопи, тобто критого амбару, в якому тримав торгівлю печеним хлібом купець першої гільдії і з недавнього часу міський голова Зелінський, вкотре говорилось про одне і те саме. Дехто помітив: з'являються у місті комедіанти — нема спокійного життя, їх присутність згубно діє на всіх, особливо ж на молодь. “Чи ви не знаєте, які нині діти? А коли їм ще зі сцени покажуть, як нехтувати батьками, то вони і зовсім розпережуться”. Інша річ, коли мандрівна трупа

читати